Полонені Білої пустелі - Фарлі Моует

Перекладено за виданням: Farley Mowat. Lost in the Barrens. Little, Brown & Co. Boston — Toronto, 1956.

Малював МИХАЙЛО СМИРНОВ

Червень ішов на спад. Минув уже рік, відколи Джеймі Макнейр залишив своє рідне місто Торонто, аби розпочати нове життя в субарктичних лісах північної Канади. На берегах озера Макнейр зеленіли модрини — взимку вони стояли чорні. А з озера долинали пронизливі крики полярних гагар. Джеймі сидів навпочіпки перед рубленою хатиною, допомагаючи своєму дядькові спаковувати хутра впольованих за зиму звірів, і згадував той пам'ятний день, коли він зійшов з потяга на маленькій і відлюдній північній станції Те-Пас, де на нього чекав дядько.

Енгус Макнейр, Джеймів дядько, тримав колись факторію за Північним колом, потім став капітаном звіробійного судна, що плавало в Берінговому морі, і, нарешті, — мисливцем у безкраїх лісах півночі. Для Джеймі він був мало не казковим героєм, і хлопець невимовно зрадів, одержавши від дядька таку телеграму:

ЧЕКАТИМУ ТЕБЕ В ТЕ-ПАСІ КРАПКА ПОДРОБИЦІ ЛИСТОВНО

ЕНГУС МАКНЕЙР

Довгожданий лист не тільки врадував, але й засмутив Джеймі — болісним нагадом про трагічну загибель його батьків в автомобільній катастрофі, що сталася сім років тому. І Джеймі раптом усвідомив те, над чим раніше якось не замислювався — усвідомив, що крім дядька, якого він зроду не бачив, у нього немає жодного родича на всім білім світі. Останні сім років він безпечно прожив у стінах школи-інтернату, ніколи навіть не припускаючи, що міг би жити якось інакше. Але тепер, читаючи листа від Енгуса Макнейра, він зрозумів, що інтернат для нього — не рідний дім і рідним, власне, ніколи не був.

Джеймі було дев'ять років, коли загинули його батьки, і Енгус Макнейр, як єдиний близький родич хлопця, став його опікуном. Саме Енгус віддав Джеймі до школи-інтернату в Торонто і, до речі, школи дуже доброї, бо він поклав собі забезпечувати хлопця тільки всім найліпшим. Сім років мисливець не розлучався з рушницею, полював з лютою енергією, заробляючи гроші, бо в школу доводилося платити чимало. Але за останні два роки ціни на хутро різко впали, і від заощаджень Енгуса майже нічого не залишилося.

Все це дядько пояснював у своєму листі.

«Отож виходить, Джеймі, — писав він, — що далі тримати тебе в тій школі я не годен. Звичайно, ти міг би зостатися в Торонто, влаштувавшись на якусь роботу, але ти ще замалий, і до того ж мені здається, що ти радше приїхав би до мене. Адже нам давно вже час познайомитися. Сподіваюсь, що я вгадав твоє бажання. Твій квиток і гроші на поїздку — в цьому конверті. Чекаю на тебе, хлопче, і маю надію, що ти приїдеш».

Енгус, певна річ, міг би й не сумніватися. Вже багато років найулюбленішими книжками Джеймі були ті, що розповідають про північ, і багато років Енгус Макнейр був його кумиром.

І от наприкінці червня Джеймі опинився у вагоні трансканадського експреса, в ушах йому ще лунали прощальні вигуки шкільних друзів, які зичили йому щасливої дороги. Два дні потяг мчав на захід, а тоді різко завернув на північ, через провінцію Манітоба. Темні соснові ліси почали наступати на фермерські поля, потяг трохи притишив хід, долаючи горби, що простягалися до прикордонних земель[1].

Ще два дні прямував на північ експрес і п'ятсот миль за Вінніпегом зупинився нарешті коло залізничної платформи, збитої з грубих дерев'яних дощок. Джеймі зійшов на неї й став, трохи розгублено роздивляючись довкола — на рублені хатини, до яких з усіх боків підступав ліс, немовби заміряючись поглинути маленьке поселення Те-Пас.

Кремезний рудобородий чолов'яга в куртці з оленячої шкіри підійшов до хлопця й міцно, по-ведмежому обняв його за плечі.

— Ну, що, не впізнав мене, Джеймі? — вигукнув він.

З усмішкою вислухавши слова вітання, що їх, затинаючись, пробелькотів Джеймі, він ще дужче стиснув рукою його плече, повернув хлопця обличчям до півночі й сказав:

— Ось вона, північ, перед тобою, хлопче. І ладен закластися, що не мине й місяця, як ти її полюбиш.

Пророцтво Енгуса Макнейра справдилося: шість тижнів добувалися вони на каное до озера Макнейр, і за час їхньої подорожі дика, нескорена краса цього незнаного краю полонила серце Джеймі. І от тепер, за рік по тому, хлопець уже зріднився з цим світом. Рік, проведений у лісах, напружив його плечі дужими м'язами, і він здавався тепер навіть вищим за свій зріст — п'ять футів і вісім дюймів[2]. Літнє сонце й зимові вітри засмажили його обличчя, а блакитні очі дивилися зірко й уважно з-під скуйовдженого русявого волосся.

І невеличка хатина на озерному березі стала для нього домом — першим справжнім рідним домом після загибелі батьків.

Хоч їхня хатина стояла за десяток кроків від піщаного берега, але ліс її оточував мало не з усіх боків. Навіть найшаленіші зимові хуги не годні були до неї пробитися, а брусовані стіни, добре зашпаровані мохом і глиною, надійно захищали від найлютіших морозів. Вигідно примостившись між деревами, хатина дивилася двома маленькими віконцями на озеро — простору сліпучо-блакитну водяну гладінь улітку й велику білу рівнину узимку.

Всередині хатина була поділена на дві кімнати. В більшій вони жили. Попід стінами в ній стояли два саморобні тапчани, а посередині — пузата квебекська грубка, що в зимові дні розжарювалася до ясно-червоного кольору. Поряд з грубкою, майже на всю довжину кімнати, простягався збитий з грубих дощок стіл, з обох кінців якого