Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Ловець орлів 

Син племені навахів 

І. Битва під Пуебло Ведмедя

— Так, біла людино з племені «чорноногих-", це правда, що тобі казали. Я родом навах і зостався б, певно, довіку навахом, якби мене не штрикнув списом воїн із племені тева. Той удар списа зробив з мене індіанця-тева — і, гадаю, непоганого.

Касик Літа повідав мені це через перекладача Тонку Хмару, коли ми якось пізньої весни сиділи в південній ківі пуебло[1] Сан-Ільдефонсо. З касиком мене познайомили мої приятелі у Санта-Фе. Вони сказали йому, що я хоча й білий, та маю серце «чорноногого» індіанця, бо виріс серед племені «чорноногих». Він люб’язно запросив мене в своє пуебло, поселив у чистій, побіленій кімнаті й дозволив відвідувати святилище — ківу. Але цього мені було мало. Я хотів знати про його славне, багате на пригоди, героїчне життя, про яке я вже дещо чував. І він пообіцяв розповісти історію свого життя, але уривками, у вільні від роботи хвилини. А працював він тоді чимало: скопував поле під кукурудзу, лагодив зрошувальні канали.

Ось яка щаслива нагода привела мене того квітневого дня в старе село племені тева — село, що існувало ще задовго до подорожі Колумба і яке відкрив в 1540 році Коронадо. З щасливим трепетом я вперше спустився сходами в підземну ківу — напівземлянку, кроків на сорок діаметром, де протягом віків касики, шамани, чаклуни, вожді кланів збираються на ради, відправляють релігійні обряди. Внизу, біля драбини, жевріє невеличке багаття — священний вогонь, а далі за ним зяє вузький отвір — це вхід до Сіпапу, потойбічного світу. Уздовж стін ківи тягнеться виступ з невипаленої глини — лава, на якій сиділи лише найповажніші і най-достойніші люди племені. Над нею на сірій стіні намальовано дві великі пернаті змії, між ними Батько-Сонце, Мати-Місяць та їхні діти — зірки, а також символічні зображення хмар, дощу і вітру. Мені кортіло довідатися, що означають ті малюнки, але під час моїх перших відвідин ківи я не поставив жодного запитання. Натомість став розповідати про звичаї та обряди «чорноногих», що викликало в старого касика щире зацікавлення. Повіривши, що я справжній «чорноногий», хоч і білий за кольором шкіри, повідав мені про звичаї тева і дозволив подивитися на їхні обряди, про які білі не мали досі жодного уявлення. Два місяці я прожив у пуебло, і майже щодня він водив мене у ківу. Тут, у тихому прохолодному підземеллі він відкрив мені історію свого життя: за це і за прихильність до мене я вдячний йому без міри.

Оповідь старого я записав зі слів перекладача Тонкої Хмари. З насолодою я слухав і записував її; сподіваюся, що й ви з приємністю прочитаєте цю історію.

О ти, володарю чотирьох сторін світу (Вампін, старий касик почав з молитви), і Ви, Що Нагорі, і Ви, Що Внизу, в милому потойбіччі, я приношу вам у жертву цей священний обід. Історію мого життя я збираюсь повідати білому «чорноногому», другові всіх індіанських племен, що населяють пустелю, долини й гори. Допоможіть мені, благаю вас, розповісти її правдиво й щиро, а також і про мертвих та живих, що ставали мені на дорозі. Дякую? Дякую!

Отож, родом я навах. Нас було четверо в сім’ї — батько, мати, брат і я. Брат, Самотній Шпиль, молодший від мене на три роки, вдався хворобливим і кволим. Я помагав мамі доглядати його, був для нього, як білі кажуть, другою матір’ю. Якими були навахи в дні моєї юності, такими вони зосталися й донині. Це плем’я таке велике, що жити всім укупі просто неможливо. Малими гуртами кочують вони пустелею чи плоскогір’ям; чоловіки полюють, жінки та дітлашня збирають їстівні корені, горіхи і ягоди. Мій батько був ватажком одного такого гурту, що налічував понад двадцять сімей. Ми разом кочували, разом ставали табором. Наші стежки пролягали вздовж річки Сан-Хуан і на північ од неї, ходили ми на схід, у безкраї прерії, де водилася сила-силенна жирних бізонів, і там запасались м’ясом; ходили на південь до гір Апачів, їхні вершини вкриті снігом, а схили — хвойними лісами; ходили на захід, до Колорадо, і, бувало, забредали в пустелю так далеко, що серце завмирало від страху.

Мій батько вважав, що полювання — заняття важке й нудне. Він, бувало, припасе м’яса для сім’ї на місяць-два, а тоді збере воїнів і веде на ворожі племена. Мав він велику втіху від своїх розбоїв. Здебільшого водив воїнів на південь, нападав на іспанські селища й повертався з добрими кіньми, сідлами, одягом, рушницями, списами, ножами. Часом батько нападав на пуебло в долині Ріо-Гранде, але не з метою наживи, а задля розваги. Жили там миролюбні індіанці-землероби, які вирощували кукурудзу. Мати дорікала за це батькові.

— Облиш нещасних землеробів, — казала вона, — хай працюють собі мирно. Якщо хочеш воювати, то йди проти іспанців. Вони загарбають потроху всю нашу землю, коли не знатимуть страху перед нами, навахами.

А батько на те відказував:

— Я воюватиму з іспанцями, а також з індіанцями-землеробами, бо вони живуть у мирі з іспанцями.

І ще він казав матері не раз:

— Якось я нападу на цих землеробів і обберу їх до нитки. Тоді в тебе та дітей буде харчів не на одну зиму. Ти більше не збиратимеш коренів і горіхів, а будеш сидіти у вігвамі, варити, їсти і товстіти.

Мати відповідала:

— Я ніколи не сиділа без діла. Не було такого дня, щоб я могла спочити, і не буде його.

Мені пішов десятий рік, коли ми навесні розбили свій табір у горах на березі річки Сан-Хуан. Але через місяць олені й лосі, що лишилися, стали надто обачні, і наші мисливці все частіше вертали додому без здобичі. Тоді скликано раду, і мій батько запропонував перекочувати на південь до каньйону Челлі, де водилися антилопи. Однак наш старий шаман із нашого клану рішуче запротестував. У тому каньйоні, вказав він, витають духи людей, які колись жили там у печерах, їх слід остерігатися.

Почувши це, мій батько зареготав.

— Може, там і витають духи, — сказав він, — але не навахів і не апачів. Це духи давніх землеробів. їхні нащадки живуть тепер у пуебло, також сіють кукурудзу і нам не страшні.

Воїни клану підтримали батька. Коли