Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

церква святої Покрови, без якої, на думку запорожців, не повинна б існувати й сама Січ. Тільки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до упорядкування Нової Січі, бо частина козаків, як звичайно, пішла на рибальство та полювання, а кільком полкам довелося-таки взяти участь у змаганні польських королів Августа 111 та Станіслава Лещинського, тільки вже не на боці останнього, як того домагався кримський хан, а на боці російського ставленика Августа III.

Від часів Прутської умови, за якою Правобережна Україна знову досталась Польщі, та до часів Нової Січі польські пани, зрештою, винищили нове, незалежне од панів козацтво, зорганізоване Палієм та його товаришами, і одновили порядки, що були до часів повстання Богдана Хмельницького. Я вже казав у попередньому оповіданні, що з метою скорішого залюднення спустошених земель Правобережної України польські пани закликали на свої дідизни переселенців з Лівобережної України, обіцяючи їм всякі пільги. Звичайно на землях, призначених під селитьбу, пани виставляли на палі дошку з кількома рядками дірочок, і ті дірки визначали, скільки років поселенці мають володіти ґрунтами, не платячи панам оренди і не працюючи на них. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на Гетьманщині, тисячами переходили на правий бік Дніпра до ґрунтів, по яких дехто з них жив ще зі своїми батьками до згону, не гадаючи про те, що станеться в будучині.

Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках по одній дірочці, а як тільки всі дірки були позабивані, селяни опинилися без власних ґрунтів і цілком у панській неволі. Одночасно з поневоленням селян одновлялася на Україні й унія. Вона хутко насувалася з заходу і нарешті запанувала й на Брацлавщині та Київщині.

НЕСПОКІЙ НА УКРАЇНІ

Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволили Україну од панів; зробили всіх селян вільними, а найбільш завзяті з селян почали міркувати, чи не можливо б знову зробити так, як зробив колись Богдан Хмельницький.

Під час такого настрою у народі польські пани на Україні поділились на дві партії і заклали спілки, що звалися конфедераціями. З тих спілок одна тягла за Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар, друга ж — за Августа III і прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами почалася ще у році 1733. Вони узброювали селян, складали з них сотні надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових справах виходців із Запорозького Війська, і ходили грабувати й нищити панів іншої конфедерації. Простому людові подобалося грабування панів, і він охоче кидав хліборобство і йшов у надвірні козаки.

З весни року 1734 в Україну уступило російське військо, а разом з ним козаки з Лівобережної України і кілька полків Війська Запорозького під проводом бувшого кошового отамана Івана Бі-лецького. Всі вони почали нищити маєтки й городи прихильників Лещинського, піднімаючи разом з тим народ до повстання проти панів ворожої конфедерації. Побачивши, що польських панів б’є і російське військо, і запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що цариця, мовляв, прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та євреїв, і з поміччю захожих запорожців почав збиратись у ватаги і громити панів, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.

Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина надвірних козаків князя Любомирського, запорожець Верлан, назвавши себе полковником Війська Запорозького, скупчив до себе чималі ватаги узброєного люду, поділив його на сотні і завів у своїх ватагах козацький устрій. Ті ватаги повстанців поляки прозвали гайдамаками, і та назва збереглася навіть до наших часів у прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.

З своїми ватагами Верлан пішов походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські маєтки, вирізуючи орендарів, ксьондзів та уніатських попів і примушуючи людей присягати на вірність російській цариці. Згодом він перейшов з Брацлавщини на Поділля й Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, здобув Жва-нець та Броди і своїми загонами сягав аж до Кам’янця та Львова.

На Поділлі хвиля повстання була підхоплена левенцями, що ще з часів великого руху козаччини кублилися понад "Дністром, ховаючись у тяжкі часи у Волощину, а в Галичині — опришками, і згодом докотилася до верховин Пруту, Черемошу й у Карпати до гуцулів, де продержалася аж до року 1745 під проводом прославленого у народних піснях Довбуша.

Ой, попід гай зелененький Ходить Довбуш молоденький.

На ніженьку налягає,

Топірцем ся підпирає Та й на хлопців покликає:

«Ой ви, хлопці, ви, молодці!

А сходіться враз докупці,

Бо будемо раду мати,

Де підемо, розбивати,

Щоби Кути не минути,

До Косова повернути.

Тепер, хлопці, ідем спати,

Бо маємо рано встати.

Та вставайте всі раненько,

Убирайтеся борзенько У постоли скирянії,

У волоки шовковії,

Бо зайдемо та до Дзвінки —

До Штефанової жінки». —

«Ой Довбушу, ти, пане наш,

Там пригода буде в нас!» —

«Ви на мене уважайте —

По дві кулі набивайте,

Станьте, хлопці, під ворота,

А я піду під віконце —

Чи спить моє любе серце?»

Рух українського люду на Київщині та Брацлавщині було припинено зовсім несподівано. Станіслав Лещинський того ж року втік з Польщі за кордон, пани ж його партії скорилися російсько-

Кобзар співає про минулу славу України. Малюнок Сластьона

му урядові і разом просили оборонити їх од нападів гайдамаків та допомогти їм вгамувати непокірливих селян. Російський уряд згодився на те, і ті самі начальники російського війська, котрі нещодавно закликали селян до помочі їм проти панів, того ж 1734 року над осінь погромили ватаги Верлана й інших привідців гайдамаків, а далі почали винищувати по Україні і дрібніші гайдамацькі загони; вишукувати й захоплювати навіть поодиноких козаків і без жалю віддавати їх на суд тим же польським панам, котрі од них потерпіли. Можна вгадати, який був той суд: гайдамакам і всім, хто не хотів коритись панам, поляки завдавали нелюдських мук і здебільшого навіть замордовували на смерть.

Багато при цьому загинуло люду, і тільки дрібним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути або поховатись понад Бугом по байраках Запорожжя.

З цього часу, себто з першого року існування Нової Січі, життя Війська Запорозького сполучилося з життям гайдамаків, що най-

більше кублилися на острові Мигеї на Бузі, у Чуті та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Інгулу та Інгульця.

Проте на Західній Україні — Волині, Поділлі,