Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

люди, а ще більше коні, і він мусив повернути назад і видиратись з Криму серед попелу й диму. Багато при тому погинуло російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, одбиваючи татар, що слідкували за військом Мініха аж до Орелі. Не допустивши татар до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і примусили тікати до Криму, а догнавши їх, деякі татарські загони погромили і захопили у бранці трьох мурз.

За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана од цариці грамота і нові клейноди: срібна, позолочена булава, обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чо-тирі менші корогви і чимало перначів для військової старшини.

Опріч зазначених походів, у запорозькому житті року 1736 були ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734, котрим пощастило зрятуватись у запорозьких землях, знову тепер згуртували коло себе побіля Бугу та у Чуті чималі ватаги гайдамаків і, продравшись лісами та байраками на Україну, почали знову руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і євреїв, як згадує гайдамацька пісня.

Славна Чута товстими дубами,

Ще славніша Чута Низом, козаками:

Що козаченьки завжди пробувають,

Із лядської України собі здобич мають.

Що драли ляхів, драли, обдирали,

Де був жид багатий, і того не минали,

Драли одамашки від польської ласки,

Драли карамзини, самі поносили,

Драли оксамити, шили шаровари,

Як загнали ляхів в кальнії болота,

Брали много срібла й злота.

Найбільшого страху полякам завдали цей раз гайдамацькі ватажки: Сава Чалий Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку і, піймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Потоцький надумав зробити з Чалого оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати до себе у службу, обіцяючи йому пошану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх бувших товари-шів-гайдамаків по їх кублах, що добре йому були відомі. Починаючи з року 1737, він справді почав ловити гайдамаків і чинити, ганяючись за ними по запорозьких землях, великі шкоди вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.

Другою подією на Запорожжі року 1735 було збудування, за наказом київського генерал-губернатора Леонтьева, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі Новосічинського ретраншементу, себто окопів з будівлею, у якій мі-Печаті Самарської та сталася російська залога з комендантом.

Кодацької паланок Така новина була запорожцям дуже неприємна, і вони почали навіть хвилюватись, але Іван Малашевич, що з початку року 1737 знову став кошовим отаманом, перестеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.

На початку року 1737 війна з турками та татарами поновилася знову. Військо Запорозьке, за наказом Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха у поході на Очаків, друга — повела перед військові генерала Ласія у поході на Перекоп, третя ж попливла байдаками у лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду понавколо Очакова.

Похід на Очаків був щасливий, і російське військо разом з запорожцями добуло його, останні ж два походи не дали помітних наслідків.

Року 1738 знову почалася війна. На цей раз розпочали її татари, набігши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося переймати татар на повороті та одбивати полоняників. Після того Мініх пішов походом за Буг і звелів туди ж іти і Війську Запорозькому. Кошовий отаман Іван Білецький виступив з військом теж за Буг і пробував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного кошового Похволитого почали звертатись інші, опріч Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.

План Покровської Січі 1. Церква св. Покрови; 2. Паланка;3. Пушкарня; 4. Скарбниця; 5. Башти;6. Новосіченський ретраншемент; 7. Базар (Шамбаш); 8. Ківш; 9. Кладовище

Запорожцям і так уже доводилося дуже тяжко од затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився в Січі, і вони на раді склали листа до Бі-лецького, дорікаючи йому, що покинув Січ:

«Кошовому отаманові, — писали вони, — личить доглядати Січі, а не блукати з клейнода-ми по пустинях».

Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулось на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739 знову мусило виступати у похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий отаман Яків Тукайло. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами і всією Молдавою. Цьому походові добре допомагала частина запорозького війська, що, випливши у Чорне море, підвозила у Дунай припаси і топила дрібні турецькі судна. Друге запорозьке військо, під проводом полковника Онисима Білого, вело перед армії генерала Ласія, що ходила на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм добути Арбатську кріпость.

Восени року 1739 турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тільки нашкодила. Під час чотирирічної війни запорожців загинуло біля 6000 душ, себто біля половини всього годящого до бою товариства. До того ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, так що товариство мусило розбігатися з Січі і гинуло з безхліб’я по лугах та байраках.

Торгівля Запорожжя спинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба й одежі. Російський уряд при замиренні не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і по пункту IX умови з Туреччиною «морська торгівля між Росією й Туреччиною повинна відбуватись тільки на турецьких кораблях». Щодо земельних меж, то умова 1739—1740 років віддала Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єланця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя перелічених річок оружною рукою.

В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол вступила Єлизавета Петрівна.

ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРАЇНІ

Увесь час турецької війни народні рухи на Правобережній Україні не вщухали. Люди не хотіли коритись польській владі і гуртувалися по лісах, складаючи ватаги. Тільки на той час поляки мали завзятого собі оборонця у Саві Чалому. З полком найманого польського війська він стояв