Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Депутатів продержали у Петербурзі цілий рік і, посилаючись на те, що по московських архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, рішили, що раніше, ніж розв’язувати питання про запорозькі землі, треба останні списати й перевірити по картах.

Поки та січова депутація оббивала пороги по столичних канцеляріях, генерал Ново-Сербії Хорват там же у сенаті клопотався про те, щоб Ново-Сербським полкам віддали всі запорозькі землі од північної межі униз Дніпром до острова Хортиці. Гетьман Розу-мовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повідомив про те Кіш, але на Січі лист гетьмана збив таку бучу, що кошовий Федорів 20 серпня 1756 року одповів Розумовському, що коли б од Війська Запорозького одібрали зазначені землі, то воно не мало б рації служити «Всеросійському престолу».

Такою одповіддю Грицько Федорів натякав на те, що у розпачі Військо Запорозьке змушене буде знову передатись під турецьку зверхність, і той лист зробив такий вплив у столиці, що Хорвату було одмовлено у його домаганнях.

Року 1757 до кріпості св. Єлизавети почали збиратися уповноважені на списування земель і меж Запорожжя: од гетьмана Розумовського, од Коша і од Ново-Сербських та Слобідських полків; та тільки межування не одбулося, бо російський уряд не прислав інженерів та землемірів, а тим часом поселенці, мов сарана, щодня набігали на запорозькі землі з України й Молдави і, дістаючи листи на володіння землями по річках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожців з їхніх зимовників, одбирали пасіки та худобу і осідали, хто де хотів, між Бугом та Дніпром цілими слободами.

Таке становище примусило запорожців у 1758 році знову послати у Петербург депутатів із проханням, щоб одмежувати запорозькі землі од Ново-Сербії, не дожидаючи того «описанія», а по карті, зробленій року 1740 інженер-полковником Дебоксетом. Із цього видно, що Військо Запорозьке вже зрікалося тих великих земель, що од нього одкраяли, а хотіло хоч забезпечити себе од даль-ніших захватів. Щоб легше досягти якихось добрих наслідків, Калниш, обраний знову депутатом, повіз од Коша на подарунки петербурзьким вельможам найкращих коней, верблюдів, риби, кофію і грошей.

Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожців довго не посувалась. Як писав Калнишевський на Кіш, у столиці йому дорікали військовими звичаями, що запорожці «щороку наново обирають кошового отамана й старшину, хоч і попередня старшина була справна». Такі дорікання виявляють, що петербурзькому панському урядові зовсім незрозумілий був демократичний та республіканський запорозький устрій. Тільки наприкінці року 1759 депутати повернулись на Січ, повідомивши товариство, що деякі прохання Війська Запорозького задоволено, що ж до землі, то ніякої обіцянки про те, щоб не віддавати її під нові селитьби, не дано.

Скоро після повороту Калнишевського з Петербурга, на Січі схопилася велика пожежа. Згоріло аж 14 куренів і трохи не згоріла ще й церква. З чого сталася та пожежа, ніхто не знав, і зажурене тим випадком січове товариство почало гомоніти, що та пожежа віщує щось недобре:

Закряче ворон, степом летючи,

Заплаче зозуля, лугом скачучи,

Закрукають кречети сизі,

Загадаються орли хижі,

Та все, та все по своїх братах,

По буйних товаришах-козаках.

Тим часом року 1759 почалося-таки «описаніє земель Війська Запорозького». Представники Війська Косап та Самбок уперто обстоювали права Війська Запорозького на землі до річки Синюхи, Висі та Тясмину до того уперто, що у суперечках з депутатами Ново-Сербії та Ново-Слобідського полку писар запорозький Андрій Товстик погрожував, що як слобідські поселенці й надалі будуть захоплювати запорозькі землі, то Військо Запорозьке змушене буде обороняти свої права оружною рукою.

Тільки Товстик забув, що за Нової Січі вже не ті були часи, що за кошового Івана Сірка, і за ті слова, що він сказав, генерал Му-равйов звелів Товстика арештувати та ще й примусив Кіш покарати його.

Списування запорозьких земель протяглося кілька років, а тим часом ново-слобідські поселенці захопили вже землі на південь од Самоткані по Дніпру мало не до Романкова.

Незадоволена на Лантуха за жорстоку розправу з гайдамаками січова сірома року 1759 скинула його з уряду та обрала Олексу Бі-лецького, але через рік на Січі взяла гору військова старшина і знову обрала Лантуха, так що він знову почав викоріняти гайдамацтво. Восени року 1761 гетьман Розумовський прислав на Кіш подяку за кари на гайдамаків і разом потвердив наказ про те, що кошового, суддю, писаря й іншу старшину Війська Запорозького не дозволяється переміняти по своїй волі без дозволу російського уряду.

Під той час, 25 грудня 1761 року, цариця Єлизавета Петрівна померла, і на престол уступив цар Петро ПІ. Через невеликий час після того, а саме року 1762, на російський престол уступила цариця Катерина II. З реєстрів козаків Війська Запорозького, що складало їй присягу, ми бачимо, що військо під той час було досить чисельне. Не лічачи тих запорожців, що сиділи зимівниками, присягнуло їй: у Січі 13427, Кальміуській паланці 674, Бугогардов-ській 427, Інгульській 282, Самарській та Орельській 2323, Ко-дацькій 840, всього 17969, та ще жонатих козаків у Самарській паланці присягнуло 1021 та Кодацькій 1291.

На той рік кошовим отаманом на Запорожжі був вперше обраний Петро Калнишевський, і 12 вересня року 1762 він, з усією військовою старшиною, був викликаний у Москву, щоб дивитись на коронацію цариці. Цариця Катерина прихильно зустріла запорожців, подарувала Калнишевському велику на шию медаль зі своїм портретом і передала через нього Війську Запорозькому нові клейноди.

Після того, року 1763, коли кошовим отаманом знову був Грицько Лантух (Федорів), знову почалося «описаніє» земель Війська Запорозького і нові захвати з боку ново-сербських та ново-слобідських поселенців. Вигнані з зимівників запорозькі діди приходили на Січ, скликали товариство на ради і вимагали, щоб Кіш заступився за них, покривджених. Запорожці хвилювались і, нарешті, на раді 2 квітня 1763 року ухвалили обороняти свої одвічні права на землі Війська Запорозького узброє-ною рукою і всіх поселенців, що перейшли за межі дарованих указами цариці Єлизавети земель, зігнали з військових ґрунтів за межу.

Діставши про це од Коша наказ, полковник Бугогардовської паланки Деркач, взявши з собою кільканадцять козаків, почав зганяти всіх поселенців з Лисої гори, що біля Чорного Ташлику, і палити їхні оселі. Генерал Ново-Слобідських полків зараз же поскарживсь на Деркача у Петербург, і там, визнавши вчинок останнього за справжній бунт, довели про нього до відома цариці, а та звеліла полковника Деркача арештувати і послати на суд до