Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Галичині й на Покутті гайдамацький рух ще довго не вщухав, і у народній поезії ми маємо дуже докладні думи про одну щасливу для повстанців баталію біля Городецьких ставків, чи озер, і про нещасливу — у лісі під Шаргородом на Поділлі.

Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати,

Ой, ходімо під Гусятин жидів розбивати!

А в п’ятницю до полудня жидів розбивали,

А в суботу в Іванківцях худобу забрали. Козаченько-стороженько своїм знати дає:

Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі.

Крикнув козак запорозький да на свої люди:

Йдеть волинський воєвода — баталія буде!

Перед себе десять тисяч ляхів проганяли,

На крижовій доріженці там ся іспіткали,

Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.

Виступали козаченьки із міста Зінькова,

Ой, летіли вражі ляхи з коней, як солома;

А добре ся пани ляхи з козаками били,

Що лежить їх з-під Городка на півтори милі.

Гей показав Медвідійко богатирську славу,

Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.

А волинський воєвода з гори поглядає:

Пан Борейко без кульбаки охляп утікає.

Нещасливий місяць квітень настав у сім року:

Рейментарю Борейкові потекла кров з боку.

Поклонився пан Борейко пану воєводі:

«А вже ж мені з козаками воювати годі!»

Борейкова дружинонька волає до неба,

Оден каже до другого: розійтися треба!

Нещасная баталія під Солонківцями,

Лежать ляхи з козаками да все купоньками.

Нещасливая та битва лиха наробила:

В Солонківцях із ляшеньків висока могила!

Борейкова дивізія в той час замішала

Да й лядському всьому війську шика поламала.

В славнім місті, у Кам’янці, стрельнули

з гармати;

Не по однім по ляшеньку заплакала мати,

В славнім місті, у Кам’янці, стрельнули

з рушниці,

Не по однім по ляшеньку плакали сестриці.

Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають,

А до лугу козацького дороги питають.

Стоять ляхи в Шаргороді.

В лузі дають знати:

Да вже ж ляхи, пани брати, козаків вішають.

Гей, із лісу із Кичмана сталася там зрада,

Ах пропала Лужецькая велика громада!

Пан Любковський рементар в коло луг обточив,

А Підгурський з молодцями в очі їм заскочив.

«Вийди з Вербки Медвідійко, лугу рятувати,

А вже ж нам тут, пане-брате, прийде загибати».

Прибіг з Вербки Медвідійко луга рятувати,

Не міг ляхам дати ради, мусив утікати.

Гей, закликав Медвідійко сотника Сорича:

«Сідай, брате, ляхів гнати аж до Жабокрича».

Біля села Жабокрича, де ляхи стояли,

Трьох козаків, як шпаконьків, на паль повбивали.

Не питайся на Вкраїні, ляше, доріженьки,

Тільки гляди, де по дубках висять козаченьки...

По нещасній Україні слинула новина:

Не єдного смерть спіткала козацького сина!

Да вже ж нам тут, пане-брате, більше не гуляти:

Борейчики, скурві сини, будуть нас вітати.

НОВИЙ УСТРІЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ

Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Малашевич, упорядкувавши Нову Січ, разом подбав і про упорядкування всіх земель запорозьких і поділив їх на паланки, або, як би сказати по-теперішньому, — повіти, призначивши у всяку паланку невеликий виділ війська з полковником та іншою полковою старшиною. Всіх паланок до року 1764 на Запорожжі було п’ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардовська з осередком у Гарді, на річці Буг, біля устя Сухого Ташлику; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Кам’янська Січ, та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельнику з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були: Самарська паланка — між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська — од верхів’я р. Вовчої до р. Кальміусу, Берди та Азовського моря. Року ж 1764 кошовий отаман Пилип .Федорів (Лантух) виділив з Самарської паланки, що вже досить залюднилася, ще дві паланки: Орельську і Протовчанську по річках Орелі та Протовчі, та, опріч того, за згодою з Кримським ха-

Терни понад Дністром, де довго кублилися гайдамаки (левенці).

ном упорядкував восьму паланку — Прогноїнську, на Кінбурнсь-кій косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль з Про-гноїнських озер.

Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотіли мати їх своїми ворогами, з другого ж — хан Каплан-Гірей, допомагаючи Лещинському, був з ордою у Кав-шанах на Буджаку і сам навіть боявся нападу запорожців на Крим.

Увесь рік 1735 минув для запорожців спокійно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубані аж за Кавказькі гори — воювати персів.

Мигейський поріг на р. Буг, біля якого найбільше кублилися гайдамаки

Тим часом на Лівобережній Україні після смерті гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 січня року 1734, російський уряд не дозволив обрати нового гетьмана. Ця сама по собі велика подія небагато важила для Війська Запорозького, бо, як я вже згадував, воно тепер було залежне не од гетьмана, а од старшого з російських генералів на Україні. Дужче відбилося на запорожцях те, що року 1735 помер генерал Вейсбах, котрий завжди дуже прихильно до них ставився.

НОВА ВІЙНА РОСІЇ З ТУРЕЧЧИНОЮ

Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735 пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська од хвороб, Леонтьєв од річки Конки пішов назад. Чимало потерпіли од холодів і запорожці, повертаючись на Січ з порожніми руками.

Року 1736 Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, і фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен кошового отамана Війська Запорозького Івана Малашевича з старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухами орди, останньому ж війську йти разом з військом російським на Перекоп.

Скоро після того замість Малашевича кошовим отаманом удруге було обрано Білецького, і він з кількома тисячами запорожців брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а після того вдерся у Крим і біля річки Самарчику, зчепившись з татарським військом, що було під проводом Нурредіна-Салтана, упень його погромив. Сам Сал-тан при тому був убитий, а корогва його і бунчук були захоплені запорожцями. Після цього бойовища запорожці пішли далі на Коз-лов; бранців же, а їх було дуже багато, послали у подарунок Мініху.

Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо і пішло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачивши свою несилу, підпалили при тій нагоді степи, і не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим зробили становище його дуже тяжким. Скоро у Мініха почали помирати