Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Побачивши, як хутко заселялись суміжні з Запорожжям землі, запорожці звертались до сенату з проханням потвердити межі Війська Запорозького, та тільки замість того вони діждали, що на військових землях за наказом цариці Єлизавети знову почали будувати кріпості. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці. Другим було збудовано Орловський шанець біля Бугу, де тепер Ольвіополь.

Запорожці з колишньої партії Гордієнка почали, було, нарікати на Малашевича, що не обстоює давніх меж Запорожжя, але року 1750 сталася подія, що подала запорожцям надію на краще й заспокоїла їх: указом цариці од 22 лютого було одновлено на Україні гетьманство, причому козацькій старшині було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом 19 жовтня 1750 року велено Війську Запорозькому бути під рукою гетьмана України, як то у минулі часи було, до року 1708».

Тільки скоро Військо знову було пригнічене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже ніякої влади і не тільки не обстоював запорозьких земель, а року 1751 навіть сам повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь од Синюхи та Висі на 20 верст, протягаючись од Бугу до Дніпра, разом з устям р. Омельни-ка віддаються під залюднення втікачам з Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.

Та звістка, мов грім, ударила запорожців, і не вспіли ще вони од неї прочуняти, як року 1753 від запорозьких земель було одмежова-но ще землі од устя р. Чорного Ташлику до устя річки Самоткані по Дніпру і розпочато будівлю кріпості святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград). Одмежовані од запорожців землі було прозвано Ново-Сербією. Та й на цьому ще не скінчилось лихо запорожців, і .того ж таки року 1753 на східному краї Запорожжя теж була одме-жована частина запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і од Донця та до Савур-Могили і теж віддана втікачами з різних слов’янських земель під назвою Слов’яно-Сербії.

Нові поселенці скоро не тільки посіли вищезазначені запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель запорожців, що хоч і у невеликій кількості, сиділи по тих своїх вольностях зимовниками й бордюгами.

Гардових козаків нові поселенці найбільше утиснули. Пікінер-ські солдати не пускали запорожців рибалити або однімали наловлену рибу. Біля церкви запорозької пікінери збудували свої кухні, коли ж священик почав сперечатись, то пікінерський капітан заборонив священику без свого наказу правити у церкві службу.

У Січі з приводу цих подій одбувались бурхливі ради, та тільки з того нічого не виходило, і після дорікання старшині та бійок поміж себе товариство заспокоювалося на тому, що пошле скаргу, цариці й гетьманові й одібрані землі будуть повернені Військові; ті ж з товариства, хто не знав, куди подіти своє завзяття, йшли у гайдамаки і ватагами набігали на польські й татарські межі.

Серпня 19, року 1753 на Січі було одержано царський наказ про те, що надалі Військові забороняється переміняти військову старшину без відома російського уряду. Тим указом упень руйнувався запорозький звичай обирати старшину щороку наново, а разом з тим одмінялося й право обирати старшину вільними голосами всього товариства, за своїм бажанням, бо російський уряд міг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.

Незважаючи на той наказ, і січня 1754 року на Січі одбулася рокова рада, на якій кошовим отаманом замість Ігнатовича було обрано Грицька Лантуха (Федорова). Довідавшись про те, що Лантух, не спитавшись російського уряду, взяв булаву кошового, а разом і владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що повинен був би обстоювати права Війська Запорозького, просив у цариці дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства і, щоб налякати й інших, завдати йому за неслухняність мордування, та вже сама цариця лишила пропозицію Розумовського без наслідків.

Скоро після свого обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги поляків і татар на напади гайдамаків, послав військового осавула Петра Калниша з полком запорожців вишукувати й винищувати гайдамацькі кубла. Кал нині вистежив ватагу гайдамаків на розі біля річки Бугу, і хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць і навіть з гармат, обгородившись засіками, та запорожці добули їх і декого побили, а більшість порозганяли.

Проте цей погром гайдамаків був ні до чого, бо року 1755 вони так само чинили напади і на польські, і на татарські межі. Тоді Федорів надумав послати до гайдамаків старих дідів, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Діди порозшукували всі гайдамацькі кубла по Бугу й по Чуті, розказали їм, що лихими вчинками гайдамаків користуються російські вороги Війська Запорозького, щоб зовсім одібрати от Війська всі землі, а саме Військо скасувати. Гайдамаки разом з дідами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Війська Запорозького і врешті, щоб не згубити останнього, пішли своєю волею за дідами на Січ, а у Січі кошовий отаман примусив їх присягнути на тому, що не будуть надалі гайдамачити, і без ніякої кари розпустив по січових куренях.

З цього випадку скористався ново-сербський генерал і наклепав на кошового й січову старшину, ніби вони покривають гайдамаків і поділяють з ними награбоване добро. Цей наклеп дійшов до самої цариці і за її наказом сталася нечувана, відколи існувало Військо Запорозьке, подія: кошового отамана Лантуха (перехрещеного російським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд і туди ж було привезено й кількох запорожців, захоплених у Ново-Сербії на гайдамацтві.

Гайдамаків допитували, чи справді вони гайдамачили з відома Коша запорозького, а награбоване добро привозили на Січ і поділяли з військовою старшиною. Кати завдавали гайдамакам всяких мук, аби вони у тому признались, та тільки, коли гайдамаки, бувші запорожці, побачили, що разом з ними судять і батька кошового, то у розпачі попадали навколішки перед Лантухом і одноголосно ствердили, що гайдамачили проти волі січової старшини своєю сваволею.

Слідство над кошовим Лантухом тяглося цілий рік, і врешті його з пошаною пустили на Січ. Це порушення стародавніх прав Війська Запорозького, що тільки за військовою радою визнавало право судити кошового отамана, засмутило Військо і вкинуло у душу старих січовиків тяжкі передчування.

Найбільше Військо Запорозьке побоювалося за свої вольності, і ще до початку слідства про участь запорожців у гайдамацтві військова рада на початку року 1755 послала до Петербурга і до гетьмана Розумовського депутатів — колишнього кошового отамана Данила Гладкого, військового старшину Петра Калниша