Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

гетьмана у Глухів.

Кошовий Грицько Лантух на цей раз не піддався, і хоч викликав Деркача на Січ, але у Глухів до гетьмана не послав, одповівши гетьманові, що військова рада обміркувала вчинок Деркача і визнала його справним паланочним полковником. Щоб виконати царський наказ, Розумовському довелося для слідства у цій справі послати на Січ окремого полковника. Тоді Лантух, маючи за неможливе керувати військом в той час, коли одвічні військові права, як він казав, «топчуть у багно», напередодні року 1764 зрікся кошевства.

На роковій раді 1 січня козаки довго вагались, кого обирати, і врешті обрали старого курінного отамана Канівського куреня Пилипа Федорова. То був видатний січовий дід. Як однодумець і прихильник небіжчика Костя Гордієнка, він брав участь у обороні року 1709 Старої Січі з Якимом Богушем од російського війська і зрятувався тоді од смерті тільки тим, що мав силу переплисти річку Скарбну і заховатись у плавні.

Першим ділом старого кошового було полагодити відносини Війська Запорозького з Кримом, і це йому дуже добре вдалося; далі він звелів полковнику Андрію Порохні об’їхати всю межу Запорожжя, починаючи од Дніпра, до Дінця і далі до устя Кальміусу, і всіх, хто осів там слободами й хуторами без дозволу Коша, зігнати геть за межі Запорожжя. Наслідком такого наказу було те, що деякі оселі були поруйновані, більшість же сіл охоче перейшли у підданство Запорозькому Війську і лишилися на своїх ґрунтах.

Такі розпорядження Пилипа Федорова у столиці визнали свавільством і змусили його 1 січня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши товариству за хліб та сіль, пішов у Самарську пустинь оплакувати колишнє вільне козацьке життя, на його ж місце кошовим отаманом рада обрала Петра Калнишевського.

Калниш, або Калнише-вський, родом був з військової старшини Лубенського полку і, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений, розумний і дуже побожний. Року 1763 він збудував церкву у Лохвиці, року 1768 — церкву Петра й Павла у Ме-жигірському монастирі і нарешті року 1770 церкву св. Покрови у Ромнах.

Церква св. Покрови у Ромнах, збудована Калнишевським кошовий

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

Ще трохи раніше обрання Калнишевського на кошевство, а саме 10 листопада 1764 р., указом цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову Україна почала управлятись колегією з чотирьох росіян та чотирьох українців. Фактичним же управителем України, а разом і Запорожжя, став граф Рум’янцев.

ЗААЮДНЕННЯ ЗАПОРОЖЖЯ

Першою подією при Калнишевському було нове «описаніє» земель Війська Запорозького. Воно протяглося весь 1766 та ще й 1767 роки. Калнишевський, який бував уже у депутаціях до Петербурга, знав, що всі сусіди Запорожжя заздряться на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це залюднити самому Війську Запорозькому, і от він з перших же місяців своєї праці почав приохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, сам же з депутатами од Війська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькі землі була видана царська грамота. Ця неспокійна доба запорозького життя у зв’язку з дальнішими подіями відбилась навіть у народній пісні:

Ой, з-під города з-під Лизавета сизі орли

вилітали,

А в городі та в Лизаветі все пани собирались.

Пани сенатори, пребольшиї генерали, вони

думали, гадали:

«Ой, як би нам, панам сенаторам,

запорозьку землю взяти?

Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам їх вольності

одібрати?»

Ой, одібрали всі вольності запорозькі, почали

пани ділити.

Ой, одібрали та всю запорозьку землю, тепер

самі владають,

А до запорожців, низових молодців, часто листи

посилають.

А запорожці та добрі молодці усе теє та гаразд

знали, Посідлали вороні коні та під турка втікали.

Та даремні були заходи Калнишевського й до того, щоб залюднювати військові запорозькі землі. Хоч при ньому понад річками Запорожжя справді з’явилося чимало хуторів, а деякі селитьби, що існували раніше, тепер поширилися і обернулися на села й слободи, як наприклад: Романково, Тритузне, Карнаухівка, Тарамське, Діївка, Половиця, Чаплинська, Кам’янка, Самар або Новоселиця, Кільчень, Чаплі й Микитино, та тільки згодом і це залюднення земель було зараховано у провину Війську Запорозькому: пани сенатори довели цариці, ніби запорожці для того заводять у себе хліборобство, щоб не залежати економічно від Росії і відокремитись од неї.

Нове «описаніє» запорозьких земель скінчилося на тому, що у Запорозького Війська одібрали землі по Орелі на підставі того, що за Прутською умовою ті землі належали до Російської держави. Липня 18, року 1767 Кіш запорозький виряджав у Москву нових депутатів, викликаних туди для участі у складанні «нового уложе-нія», і козацька рада надала їм наказ про те, чого вони повинні домагатись для Запорожжя. Ми зазначимо тільки найголовніші пункти:

1) Потвердження прав і стародавніх вольностей Війська Запорозького, наданих од королів польських та князів литовських. Щоб те потвердження записати для «незабвенності» в генеральне «уложеніє».

2) Щоб землі, одмежовані Донському Війську та під Ново-Сер-бію, Слов’яно-Сербію і Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.

3) Щоб кріпості й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Кам’янський, Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлисаветин були поруйновані, а землі повернені запорожцям.

4) Щоб Військо Запорозьке підлягало не малоросійській колегії, а колегії закордонних справ.

5) Щоб було забрано з запорозьких земель всі команди й виділи військ російських та пікінерських.

Всі ті заходи запорожців пішли нанівець і, як каже д. Скаль-ковський у своїй історії Нової Січі, про запорожців тільки згадується у царській грамоті од 19 грудня року 1768, де сказано: «Щодо суперечок за землю нашого вірного Війська Запорозького з мешканцями Катерининської провінції, то повеліли ми нашому Київському губернаторові Воєйкову .відкласти розгляд того до спокійніших часів».

ОСТАННІЙ РУХ УКРАЇНСЬКОГО ЛЮДУ ДО ВОЛІ

Тим часом на Правобережній Україні набув сили новий вибух народного незадоволення. Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянського люду з початку 1760 років на Київщині прилучилося ще й поневолення віри. Поляки добиралися вже до останніх закутків, де ще зберігалася православна віра. Уніатські митрополити укоренились тут, у Радомишлі, завели там свою консисторію і почали поширювати унію до самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен Мо-тронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський.

Він прилучив до своєї діяльності всі околишні монастирі, а саме:

Жаботинський, Мошно-горський, Медведівсь-кий, Лебединський та інші, й почав умовляти міські і селянські громади, щоб не приймали