Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

При Калнишевському ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і обирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, і, як я вже зазначив, уряд вже аж двічі наказував Війську, щоб не сміло переміняти старшину без його дозволу. Калнишевський же був відомий самій цариці Катерині, і це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й держиться Калнишевським і що коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз же було б скасоване й саме Військо. Через те, страхаючись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було між черню незадоволення і хоч він, як побачимо далі, порушував одвічні військові звичаї, за які на Старій Січ кошового вкинули б у річку.

Починаючи з року 1769 нову війну з Туреччиною, цариця Катерина прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, у котрій між іншим було писано: «Ми почитаємо (запорожців) найбільше зичливими нашими підданцями, і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинимо».

Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік, і зимою 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ всіх запорожців і чумаків з України, що були під час розмиру захоплені у Криму і вже навіть продавались у неволю.

Заходи хана були ні до чого, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності і міцно держав владу у своїх руках, вдруге ж після виходу з Січі у монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала ні одного видатного представника і не мала ніякої сили.

У січні 1769 р. кримський хан розпочав війну проти Росії і, щоб не зустрітись на поході з запорожцями, обійшов поза Бугом і набіг на Ново-Сербію. Всі ново-сербські й пікінерські полки покидали свої оселі і засіли у кріпості св. Єлизавети, слобожани ж покидали все своє збіжжя і побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й запорозьку Гардову паланку і у місяці лютому вже повернулись назад, за Буг.

По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків і 1700 душ товариства під проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра й на лиманах, сам же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того зробити, бо 9 червня 1769 року він одержав од київського губернатора Рум’янцева такого листа: «Вважаючи на рух ворогів до наших кордонів, наказую вам («повелеваю») з усім Запорозьким Військом негайно рушити з Січі битим шляхом на Кріпость св. Єлизавети і поміж річками Зеленою та Жовтою, біля балки Широкої, отаборитися до дальнішого наказу».

Таким чином, Військо Запорозьке, котрому ніколи не сміли наказувати навіть гетьмани і котре за часів Старої Січі листувалося безпосередньо з державцями, діставало тепер накази від губернатора і повинно було виконувати їх, хоч би вони були й зовсім нерозумні, як сталося і цим разом.

Як тільки татари довідались, що кошовий з 7350 запорожцями вийшов з Січі на захід, як зараз же з двома ордами набігли на Запорожжя. Перша орда хотіла перевезтися через Дніпр біля устя Кам’янки, щоб напасти прямо на Січ, та тут Стягайло з військовими байдаками перешкодив татарам на перевозі і навіть потопив деякі їхні судна разом з людьми. Друга орда таки продерлася крізь російське військо генерала Берга, що стояло понад річкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальміуську паланку, і хоч запорожці завзято оборонялися, та татари всіх їх побили і, рушивши ще на північ, поруйнували Самарську, Протовчанську і Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лівобережних запорозьких землях, мав по всіх паланках всього 1260 козаків, та й ті були розкидані; через те він не зміг оборонити Лівобережного Запорожжя, і татари попалили багато зимівників та слобід, забрали у неволю більше як 300 душ, і між ними 60 запорозьких дідів-пасіч-ників, та до того ще зайняли 22 000 голів запорозької худоби, з котрої 600 коней самого кошового.

Незважаючи на таку небезпеку для самого Запорожжя, Калнишевський повинен був іти на Буг і відтіля вислати в авангард війська генерала Зорича 1000 запорожців під проводом старшин Андрія Ляха та Олекси Чорного. У серпні ж місяці, за наказом Рум’янцева, він вислав ще два загони запорожців на поміч генералу Зоричу: один під проводом Павла Головатого під Очаків і другий під проводом Андрія Носача — до Дністра.

Таким чином все Запорозьке Військо було поділено на дрібні загони, воювало без всякої власної ініціативи і було тільки на послугах у війська російського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криниці, місця для таборів і таке інше. Проте всі виділи запорожців воювали сміло і стали російському військові у великій пригоді, а один з тих виділів, що од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Січ навіть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранців, 20 000 коней, 1000 рогатого товару, 4000 овець та 180 верблюдів. Частина тієї здобичі була одіслана Кошем у подарунки Рум’янцеву й сенаторам, остання ж поділена на військо, як звичайно.

Щасливий ще похід зробив у листопаді 1769 року полковник запорозький Колпак. Він вистежив татар біля річки Вовчої, погромив їх упень і захопив корогву та 170 коней.

У листопаді місяці Калнишевський з головним військом урочисто уступив у Січ. Наказний кошовий Іван Бурное з старшими дідами зустрів військо верхи біля Багнової могили, коли ж військо наблизилось до самої Січі, то на баштах січових почали палити з гармат.

На зиму запорожці розіслали по степах бекети й поставили на могилах фігури. Як відомо з історії Нової Січі д. Скальковського, у ту зиму фігури стояли: 1) біля устя річки Кам’янки; 2) на низу Дніпра в урочищі Скалозубовім; 3) за Дніпром проти Січі, на урочищі Темному; 4) над Дніпром на Лисій горі; 5) на уроч. Городище (Кам’яний Затон); 6) в Голій пристані на Дніпрі; 7) над Дніпром в

урочищі Тарасівському; 8) в уроч. Біленькому; 9 та 10) на дніпрових островах Хортиці й Дубовому, що між порогами; 11—16) понад Самар’ю: біля