Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Такі ж медалі, тільки без самоцвітів, були пожалувані: військовому обозному Павлу Головатому, писарю Івану Глобі, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Білому, судці Миколі Косапу і військовим старшинам: Івану Бурносу, Андрію Носачу, Андрію Порохні, Андрію Лук’янову, Макару Ногаю, Софрону Чорному, Пилипу Стя-гайлові, Лук’яну Великому, Олексі Чорному та Василю Пишличу.

Після цього року при царському дворі стало звичаєм, або, сказати б, увійшло у моду, приписуватись вельможам у запорозькі козаки, і першими записались граф Панін та князь Прозоровский.

Всю цю зиму, як і попередній рік, запорожці мусили держати по степах бекети, по весні ж Військо Запорозьке знову було поділене: кошовий з 6000 козаків та 12 гарматами пішов під Очаків та Хаджибей і мав там три щасливих баталії з ворогами: 24 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина війська знову мусила йти байдаками на низ і на цей раз не тільки лиманом, а на давній запорозький шлях — на Дунай.

На жаль, тепер у війська знайшлося тільки 19 байдаків, бо останні загинули і зіпсувалися під час перевозу через Дніпро татар.

З цими байдаками 16 квітня 1771 року з Січі рушив уповноважений радою полковник Яків Сідловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожці пропливли до Килії, а далі, виконуючи накази генералів російського війська, ходили під Тульчу, Смаїлів (Ізмаїл), Браїлів, Мачин, Гирсово та Силістрію й інші городи, які добувало російське військо. Під Тульчею запорожці, як колись за часів Сагайдачного, штурмували й добули чотири турецькі кораблі і чимало галер та менших суден, а у гирлах, біля устя Дунаю, добули 8 галер з

26 гарматами. Окрім того, запорожці скрізь вистежували турків, нападали на їхні бекети, чимало захоплювали бранців і піднесли славу Війська Запорозького на таку височінь, на якій вона давно не бувала. На жаль, і втрати Війська під час сього походу були великі, і навіть був поранений і помер од ран сам полковник Сідловський.

Третій виділ Запорозького Війська у 500 козаків під проводом Опанаса Колпака був при армії князя Долгорукова і вів їй перед у поході на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Білозерку і, проминувши Каїрку, Вилівали, Чорну Долину, Зелену Долину, Ча-плинку та Каланчак, перейшов недалеко Перекопу Гниле море і сповістив Долгорукова, що татари засіли у Перекопі й не виходять з нього, хоч запорожці й під’їздили під самі перекопські стіни та викликали їх на герць. Опріч того, Колпак дав Долгорукову відомості, де зручніше штурмувати перекопські стіни і де й які покопані перед стінами рівчаки.

Завдяки таким відомостям російське військо легко добуло стіну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його військом позаду Перекопу. У цьому бою запорожці взяли діяльну участь, заманили татарську кінноту на російські гармати, а коли та кіннота замішалася, кинулись їх гнати і побили більше тисячі татар. Коли баталія скінчилась, Перекоп здався, а хан з рештою війська почав тікати, то запорожці ще довго його гнали, захоплюючи бранців та здобич.

Од Перекопу запорожці наступали на Карасубазар, а коли той без змагання піддався, їх було послано через гори на Кафу. У горах запорожці мали гарячі сутички з татарами і, погромивши їх, захопили чималу здобич.

Прибувши з боєм під Кафу, Колпак діждав, поки наблизилось російське військо, і потім взяв зі своїми запорожцями участь у бою під Кафою і штурмі цієї стародавньої кріпості. Бусурмани були побиті. Хан з яничарами і багато турків та заможних татар повтікало кораблями у Туреччину, Кафа ж віддалася на милість побідників.

Під час боїв біля Кафи запорожці захопили три ворожі корогви, булаву і чимало всякого добра, та тільки все те, як і здобич, захоплена раніш, усупереч запорозьким звичаям була од них одібрана за наказом російських генералів. З приводу цього Колпак гірко скаржився у рапортах до кошового.

Після Кафи запорожці пішли на Арабатську стрілку і добули там штурмом Арабатську кріпость. Коли ж весь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Дніпра.

За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Війську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 p.), у котрій, похваляючи його, писала, що милість і ласка її до Війська не тільки надалі не зменшиться, а навіть збільшиться.

По весні року 1772 Війську Запорозькому знову звелено було вислати байдаки на Дунай і на збори видано було 5000 карбованців. Замість померлого від рани Сідловського привідцем на цей раз військо обрало полковника Мандра. З тим Мандром запорожці, рушивши з Січі 5 травня, щасливо проминули Очаків та Кін-бурн, перестояли біля Хаджибею та Акермана хуртовину і наближалися вже до Дунаю, коли у морі знову збилася хуртовина і, розбивши два байдаки куренів Канівського та Вищестеблівського, потопила їх з усім знаряддям і трьома козаками, останні ж козаки ледве врятувалися на інші байдаки.

Прибувши врешті на Дунай, запорожці зараз почали чинити напади на турецькі судна й у тих боях стратили біля сотні козаків. Тут сталось замирення до березня 1773 року, і запорожці, що були на байдаках, всю зиму пробули на Дунаї.

Головне запорозьке військо з Калнишевським у році 1772 знову стерегло турків у Очакові. На низу Дніпра плавав з 1000 козаків полковник Рубан. У Перевізькій, на усті Інгульця, стояла запорозька залога у 200 козаків, а полковник Колпак з п’ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровский викликав його в Ахмечеть (Сімферополь), бо хоч татари вже й піддалися під російську протекцію, а все-таки були неспокійні й чинили замішання.

Цього року частина запорожців на Дунаї була під рукою По-тьомкіна, і їхнє життя, звичаї та сміливість так йому подобалися, що він схотів приписатися до запорозького товариства і звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квітня 1772 року, у котрому, звучи Калнишевського батьком, просив милостиво приписати його‘до Кущевського куреня.

Запорожці прийняли Потьомкіна у товариство і дали йому січове прізвище Грицька Нечоси з приводу того, що у князя на голові був пишний парик. Коли Калнишевський прислав Потьомкіну атестата на козацтво, той окремим листом дуже йому за те дякував і дав обіцянку завжди оберігати інтереси Війська Запорозького. Вся Січ була дуже задоволена одповіддю Потьомкіна і, зрозуміло, що нікому під той час і на думку не спадало, що новий товариш Нечоса через кілька років згубить Запорожжя.

Наприкінці року 1772 між російським урядом та Кошем Війська Запорозького сталася суперечка. Будуючи біля устя Московки

Олександрівську кріпость, новоросійський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожці не перешкоджали забирати на будівлю