Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Поки військо перебуло зиму на Січі, поміж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбільше з приводу того, що військо на війні було на послугах російському війську та генералам, котрі часом поводилися з запорожцями і навіть з їхніми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, «підслуговуючись», як казали козаки, «Москві», покинув без війська східні запорозькі землі і попустив їх до руїни, а чимало товариства до загину.
У грудні року 1769 під час обіду у Корсунському курені козак Дорошенко почав дорікати отаманові Петру Остроуху та бувшому отаманові Скапі за те, що вони, прислуговуючись «москалеві», гнітять товариство, і врешті назвав їх обох зрадниками; після обіду ж, коли Скапа почав Дорошенкові погрожувати, козаки Скапу побили, кажучи, що він, їздивши у Москву «складати закони», продав запорозькі вольності за того портрета (медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелів Дорошенка і всіх, хто бив Скапу, заарештувати і, всупереч звичаям Війська Запорозького, віддав їх на суд комендантові Ново-Січового ретраншементу. Цим вчинком Калнишевський яскраво показав, яка різниця була між ним та кошовим Іваном Сірком. Той, як ми знаємо, уперто обстоював незалежність військового запорозького суду од російської влади, кажучи: «Як ми видамо одного (самозванця Симеона), то Москва всіх нас поодинці порозтягає». Калнишевський же сам порушив ту незалежність без вимог навіть з боку російського уряду.
Незадоволення на кошового вибухнуло знову, коли Калнишевський у березні 1770 року виступив у похід. Корсунський курінь не схотів виступати слідом за кошовим, вимагаючи, щоб раніше було визволено з в’язниці Дорошенка й його товаришів. Наказний кошовий отаман Косап почав умовляти корсунців, але вони, дійшовши до річки Базавлуку, отаборились там і почали обирати собі нового отамана. Щоб приборкати корсунців, Калнишевський з походу попросив генерала Паніна арештувати бунтарів російським військом і заслати їх за непокірність «на Сиберію». Так воно й сталося, і чимало запорожців Корсунського куреня загинуло у Сибіру на каторзі.
З цих випадків яскраво видно, що Калнишевський, як колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, підтримував свою владу на Січі не власним впливом на громаду, а силою російського уряду та війська.
Останній вчинок украй одвернув од нього запорожців, і у березні того ж року Щербинівський курінь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, передатись під протекцію турецького султана. Змова ця почала поширюватись по Військові, та про неї довідався один з січових священиків і застеріг Калнишевського, а той вжив заходів, щоб той бунт загасити завчасу.
На початку року 1770 все Запорозьке Військо було поділене на три частини. Головне військо — 7352 козаки з Калнишевським — віддане було під команду князя Прозоровського. Друге військо Низове у 2390 козаків під керуванням військового старшини Третяка на чотирьох десятках байдаків випливло у лиман під Очаків; нарешті третя частина війська — 995 козаків під керуванням полковника Порохні була віддана під команду генерала Берга, військо котрого протяглося по річці Конці.
З першого війська ватаги комонних запорожців оббігали всі степи біля Очакова, добули передмістя його, причому 10 запорожців було вбито та 27 поранено, і дійшли до Дністровського лиману. Виявилося, що татари поховались по кріпостях та за Дністром і навіть худобу свою позаганяли, так що запорожцям небагато досталося здобичі.
Байдаки запорозькі з полковником Третяком все літо вишукували ворогів по лиманах і мали зачіпку з турками біля кінбурнсь-кого замку. Почувши у Кінбурні пальбу, з Очакова вибігли 11 турецьких кораблів і погнались за запорожцями. Третяк заманив турків до Дніпрових гирл, зчепився там з ворожими кораблями у бій і невеликими гарматами з своїх байдаків наробив трьом кораблям такої шкоди, що весь турецький флот мусив тікати назад у Очаків. Восени, повернувшись на Січ, Третяк просив генерала Паніна, чи не можна б дати Війську Запорозькому хоч дві гармати, котрі стріляли б так далеко, як турецькі.
У ту ж осінь головний виділ Запорозького Війська ходив під рукою князя Прозоровського під Очаків. Проти нього з кріпості вийшла залога у 5000 душ з гарматами, і запорожці разом з донцями та карабінерами ту залогу погромили і захопили здобич: три мідних гармати, 11 прапорів, пернач і багато всякої зброї. Як виходить, цей бій був нелегкий, бо у запорожців було вбито курінного отамана Якова Воскобойника та поранено курінного Михайла Дегтяря і двох військових старшин — Івана Бурноса та Пилипа Стягайла.
Після того, як турки й татари були розбиті біля річки Ларги, а пізніше біля Кагулу, татари почали тікати з Буджака через Очаків та Кінбурн у Крим. Тут їх вистежив Данило Третяк своїм флотом, погромив деякі їхні загони і одбив 673 душі невольників, здебільшого волохів та євреїв, а пізніше напав на самого хана кримсько-го, коли той переїздив через Кінбурнську косу, і, погромивши військо, що з ним було, одняв дві корогви та срібну з позолотою палицю. Навіть сам хан ледве не достався йому у бранці. З визволених бранців-волохів було оселено на запорозьких землях біля устя річки Сури село Волоське, що існує й зараз. Євреїв же запорожці не схотіли мати на своїй землі і одіслали до кріпості св. Єлизавети до російського начальства.
Заходила вже зима, а проте низовому загонові запорожців накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке військо пішло за Дунай, а хан кримський ледве зрятувався у Крим, татари буджацькі й едісанські, а далі й едічкульські та джамбуйлуцькі, побачивши себе покинутими без турецької оборони, піддалися під владу Росії. Щоб забезпечити перші дві орди од впливу та помсти турків, російський уряд надумав перевезти їх на лівий бік Дніпра разом з їхніми гарбами, худобою й збіжжям. Оту тяжку роботу Па-нін і накинув на Третяка.
У листопаді місяці запорожці серед криги, що йшла Дніпром, мусили перевозити на військових байдаках і людей, і коней, і гарби з усяким збіжжям. Біля Кизикерменя запорожці таким чином перевезли біля 12 000 татар та кілька десятків тисяч коней і худоби, але при тому стратили три десятки військових байдаків і застудили чимало товариства.
За службу Запорозького Війська цариця Катерина 5 січня року 1771 видала указ, котрим «за отличные въ прошлую и нынъшнюю компаній отлично храбрые противу непріятеля поступки и особливое къ службі усердіе» пожалувала Калнишевського золотою медаллю, обсипаною самоцвітами, з портретом цариці.
