Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

війна з турками і запорожці мусять іти разом з державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами. «Не на турків дивляться московські гармати», — говорили вони.

Після снідання Текелій прислав на Січ одного з полковників, закликаючи військову старшину прибути до його табору. Коли той полковник, переказавши, що йому було наказано, вийшов з Січі, кошовий отаман Калнишевський вийшов з усією старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як переказували старі діди, спитав: «А що, панове товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості, чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?»

Між запорожцями сталось замішання: більшість не хотіла коритись, а хотіла зброєю обстоювати свою волю і свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, — всі січові дуки-срібляники — були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно.

Зчинилася між двома партіями колотнеча.

Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, що хоч би навіть запорожці й побили Текелієве військо, то все

Остання рада на Запорожжі

одно цариця прислала б ще більше військо і все-таки добула б Січ.

Але промови Калнишевського мало робили впливу: запорозьке лицарство мало скасування Січі за нечувану кривду і хотіло змагатись навіть без надії на перемогу, а лише на те, щоб, як казали запорожці, не затоптати у болото козацької слави.

ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА ДУНАЙ

Коли Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувались гармати, порох, кулі і всяка зброя, натовпи запорожців розбили у пушкарні двері і почали вже витягати на стіни гармати, коли на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, держачи у руці хрест, почав запорожців умовляти, щоб не проливали братньої крові, а скорилися Божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою Божою на тім світі, і промова архімандрита на побожних запорожців зробила вплив: запорожці потишились і залишили думку про змагання, а замість того на майдані почулися вигуки: «На Дунай!», «До турка!» Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка і навіть раніше. У перші роки існування Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких земель, прихильна туркам партія знову почала набувати сили і, як ми знаємо, хотіла навіть убити Калнишевського і перейти у турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Січі, партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцнилась січовою голотою, що враз до неї приєдналася, і почала лагодитись до втечі у турецькі землі.

Тим часом Калнишевський вбрався у найкраще вбрання, надів на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руки хліб з сіллю і разом з суддею Павлом Головатим, писарем військовим Ґлобою і всіма курінними отаманами пішов з Січі до московського стану. Тільки не допомогли Калнишевському ні покірливість, ні зароблені ним од цариці медалі: Потьомкін вже упевнив царицю Катерину, що запорозький кошовий разом з суддею і писарем — злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було у наметі Текелія заарештовано і закуто у кайдани, курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили по куренях, що за наказом цариці Військові Запорозькому вже «не бути» і що завтра все Військо, курінь по куреню, повинно виходити за окопи і передавати свою зброю генералам.

Між козаками знову почалося замішання: по Січі пішла чутка, що як тільки одберуть у козаків зброю, то почнуть «голити» їх у москалі, як поголили все козацтво на Україні, і багато козаків, що раніше згодні були скоритись, тепер рішили не віддавати зброї, а приєднатися до тих, що лагодяться «на Дунай». Як тільки смерклося, всі «дунайці» почали перевозитись за річку Підпільну і обрали там собі наказного кошового отамана Ляха, а після того всю ніч, певно, перевозили з Січі у плавню всякі припаси й харчі, бо без нічого їхати у таку далеку дорогу було неможливо.

Та меншість запорожців, що лишилася на Січі, очевидно, ставилась до «дунайців» сприятливо, бо дозволила не тільки набрати припасів, а навіть відда- Хрест з останньої Січової ла втікачам престольний з січової цер- церкви

кви образ св. Покрови, без котрого, на

думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли ж так само «дунайці» малу військову корогву і декілька перначів та прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а може, перестоявши ще кілька день у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, «дунайці» рушили Дніпром униз, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною.

Закованих у кайдани Калнишевського, Головатого й Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиці.

Ой, повезли запорозьких панів у Москву-город

спішно;

Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало

втішно,

Ой, тішились пани сенатори і менчії генерали,

Що одібрали в запорожців землі та володіють

самі.

Славно було в Запорожжі всіма сторонами;

А тепер ніде прожити за вражими панами.

ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СТАРШИНИ

Червня п’ятого 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, почали виносити й здавати свою зброю. Складали зброю й курінні отамани й інша військова старшина, та Текелій повертав старшинам зброю назад. Не вернув зброї тільки: військовому старшині Андрію Порохні, полковникам Чорному, Степану Делеху, Івану Кулику та Івану Гараджі, курінним отаманам Параличу та Головку і полковому старшині Вермінці. Всю ту старшину було арештовано — кого в Січі, а кого й поза Січчю — й віддано під суд, усіх же останніх запорожців приведено до присяги.

РУЙНУВАННЯ СІЧІ

Тим часом у Січ увійшло кілька московських полковників з виділом державного війська. Поділившись на кілька куп, вони винесли з паланки військові клейноди, переписали й вивезли з Січі військову канцелярію, вивезли з пушкарні всю зброю, списували й вивозили зі скарбниці гроші, сукна та всякий військовий припас, а врешті увійшли у церкву і, піднявши св. престол, достали з-під нього шухлядку з найдорожчими військовими документами і понесли її до Текелія.

Побачивши, що начальники винесли з церкви шухлядку, донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши у неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, ті почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало —