Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Проте чимало поодиноких запорожців ще довго, як посиротілі діти, блукали по лугах та по степах, як згадує пісня:
В темному лузі явір зелененький,
Під явором коник вороненький,
На конику козак молоденький;
Спинився ж він та й став міркувати,
Взяв бандуру, почав вигравати.
Он, голосно ж бандуронька грає,
Струна струні стиха промовляє:
Ой, де ж тії козаки гуляють?
А де ж вони слави добувають?
Тільки не минуло й двох років, як запорожцям довелося каятись, що не пішли разом зі своїми товаришами за Буг. Роздаючи землі всяким панам та вельможам, російський уряд виключав з од-межованих їм земель тільки ті села й оселі, які були зазначені на генеральних картах, зимівників же на картах не було, і майже всі вони попали разом з землями у панські руки. Нові власники земель не хотіли признавати за запорожцями прав не тільки на землю понавколо зимовників, а навіть на худобу й хати. Вони одбирали запорозькі оселі під казарми для своїх нових поселенців — кріпаків, худобу їхню брали до роботи і навіть забирали у свою власність, самих же запорожців записували у свої кріпаки.
Зрозуміло, що запорозька сірома не скорилася тому, а, покидавши свої гнізда, почала мандрувати світ за очі: хто за Буг, хто у Таврію до татар, а хто навіть за Кубань:
Ой, у полі криниченька, там дівчина воду брала,
Мені молодому шляхи розказала:
— Ото ж тобі, та добрий молодець,
Ані плакать, ні тужить;
Ото ж тобі, та добрий молодець,
Аж три дороги лежить:
Одна на Дін, друга у Крим,
А третяя на Дунай-річку!
Проте старим запорожцям, що мали вже сімейства, не так-то легко було втікати, і вони разом з дітьми таки й опинилися у кріпацтві. Скарги декого з них до губернаторів хоч і мали наслідком накази поміщикам не одбирати у запорожців хат і не чинити їм утисків, та ті накази так і лишилися тільки на папері.
Стогін пішов по Запорожжю од утисків поміщиків, і той стогін відбився у народній пісні покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського і до цариці Катерини:
«Ой, встань, батьку, та встань, Петре, кличуть
тебе люде,
Як поїдеш до цариці, по-прежньому буде.
Ой, піди ж ти до столиці прохати цариці,
Чи не вступить царство землі по прежні
границі?
Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?
Ой царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам наші землі з темними лугами!»
— Не на те ж я, запорожцю, москалів заслала,
Ой, щоб твої луги й землі назад повертала!
Не на те я, запорожці, Січ розруйнувала,
Щоб назад вам степи, й луги, й клейноди
вертала!
Текла річка із-під саду та й упала в кручі —
Заплакав же пан кошовий, від цариці йдучи.
Текла річка невеличка, заросла лозами —
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:
«Ой, великий світ, царице, і всім ти владаєш.
А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,
Та вже ти тих вражих панів та все
награждает».
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи,
кряче.
Та все військо запорозьке та на Калниша плаче.
Та летить крячок та на той бочок — де взявся
шуліка,
— Ой не буде в Січі города однині й довіку!
Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: ті були разом з селами записані у казенні поселяни і жили трохи вільніше за панських, але землі їм було одмежовано небагато і про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови: довелося братись до коня та плуга і перевернутись у гречкосіїв.
Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили до Запорожжя і викликали у серцях поневолених запорожців пекучий біль:
Ой, як був у мене коняка,
Був коняка-розбишака,
Була шабля і рушниця Ще й дівчина чарівниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
І рушниця поламалась,
Ще й дівчина відцуралась!
Між Буджацькими степами Ідуть наші з бунчуками,
А я з плугом та з сохою Понад нивою сухою!..
Опріч всяких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили виставляти рекрутів у пікінерські полки.
Поневолення запорожців разом зі зміцненням кріпацтва на Україні народ український оспівав у чудовій пісні про «Правду та кривду».
Нема в світі правди, правди не зіскати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів у порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами ридає,
А тая неправда все п’є та гуляє.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
І По тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди, що рідная мати...
Де б ми її в світі могли одшукати?
Ой орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, ані заслужити!
Коли б тебе, правдо, в світі увидіти,
Орлиними крилами раді б ми летіти.
Ох, як же тим діткам без матері бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже ж бо кінець віку оце приблизився:
Хоч рідного брата тепер стережися.
І з ним на суд стати — правди не зіскати,
Тільки сріблом-злотом панів насищати.
Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі доходили разом з утікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і маніфести цариці задунайські запорожці приймали з великим недовір’ям, як то видно з народної пісні:
Ой, пише москаль та й до кошового:
— А йдіте до мене жити,
Віддам землю по-прежньому:
А по Дністр гряницю! —
«Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, —
Хочеш піддурити:
Як підемо ми до тебе —
Будеш лоби голити!»
Усім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, котрий, за наказом Потьомкіна, їздив у 1784 році на Дунайський Запорозький Кіш, запорожці одповідали, що раніше, ніж закликати запорожців вернутися на російську сторону, Потьомкін повинен повернути запорожцям, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом з військовими