Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Та молодець гуляє,

На цей бік гукає:

«Подай перевозу,

Та подай перевозу,

Я перевезуся,

На свою Вкраїну,

Та на свою Вкраїну Ще раз подивлюся!»

З таких причин частина молодих задунайських запорожців, маючи надію добути своєю службою собі й своїм поневоленим сім’ям вільне життя, у кількості за півтисячі душ, хто поодинці, хто ватагами почали переходити на східний бік Бугу, а деякі ватаги їх прямо випливали з дунайських гирл байдаками і морем прибували у Прогної, де вже стояв Кошем Сидір Білий з своїм запорозьким товариством.

Проте Кіш Війська Запорозького не дойняв віри Потьомкіну, котрий вже раз зрадив запорожців. На раді січова старшина доводила козакам, що неможливо вірити тому, щоб Потьомкін вернув Війську Запорозькому права, коли він сам держить у кріпацькій неволі кілька сот запорожців. Таким чином біля 6000 задунайських запорожців лишилося на боці турків.

Тим часом Потьомкін справді завзявся, щоб наново підняти запорожців, хоч, може, й не мав думки давати їм колишню волю й права. Головатий, Білий та Чепіга зрозуміли його надзвичайне честолюбство та гонор і, потакаючи йому та величаючи його батьком і «найсвітлішим», або великим гетьманом і таке інше, випрошували у нього для запорожців все більше прав.

До кінця 1787 року запорожці збирались піші у Прогноях під рукою Сидора Білого, а верхівці на Чичаклеї з Чепігою, у грудні ж, за наказом генерала Суворова, піші козаки перейшли з Прогноїв у Васильково і, заклавши там Військовий Кіш та поробивши деякі курені, завели на Коші весь січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого — суддею, а Івана Підлисецького писарем. Разом були обрані й 38 курінних отаманів, «як одвіку водилося в Запорозькому Військові».

Суворов, звертаючись до запорожців, звав їх у своїх листах Військом вірних запорозьких козаків, Потьомкін же слово «запорозьких» відкидав, а звав Військом вірних козаків.

У січні року 1788 Потьомкін писав цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони в більшості тепер жонаті і надалі хочуть зректися свого бурлацького розпусного життя. Цариця одповіла, щ'о їй приємно те чути і що вона доручає Потьомкіну задовольнити запорожців землею так, як він сам має за краще. Разом з тим 22 лютого вона радила Потьомкіну одмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцім-би за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав «Вірного Запорозького Війська Отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику білу з синім хрестом,

кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.

Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто і, вичитавши на раді грамоти й ордени Потьомкіна, послали йому у подарунок дванадцять дерев’яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.

Разом з тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть повернуті і

його вольності (землі), чима- Клейноди Чорноморського війська ло запорожців почало переходити через Буг і приєднуватися до Білого й Чепіги, так що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.

Увесь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних Козаків діставало од казни, як і інше російське військо, казенні ж були видані війську й човни, і на весну військо взагалі було добре упорядковане, а на Коші була навіть своя похідна церква.

На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, котрим доводилося «брат на брата бити», як каже народна пісня. Задунайський Запорозький Кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках, риштованих гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий пи-

„ „ cap Іван Іванько та військовий хо-

Перша Чорноморська печать „ „ _ _

рунжии Грицько Табан. Відомо, що

кошовий отаман мав булаву, як і на Січі Запорозькій. Всі запорожці мали од турків жалування біля 12 карбованців на рік на козака.

З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло в Очаків, і звідтіля вони почали набігати човнами на російські кордони, що стояли понад лиманами.

У вересні року 1787 турки хотіли захопити Кінбурнську кріпость з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна у бік озер, вони послали п’ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши зробити там висадку. Не знаючи, що то висадились задунайські запорожці, Суворов, побачивши десант, послав «вірних» запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизилися з своїми братами, погорювали зі свого непевного становища і, зробивши про око Суворова та турків декілька пострілів на вітер, розійшлися у різні сторони: задунайці до турецького флоту, а «вірні» до Кінбурна.

Другий виділ задунайських запорожців набігав на російські кордони з суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків на смерть був поранений кошовий отаман Грицько Абдула, так що замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, і вони обрали Гардового, котрий був кошовим до кінця війни.

Травня 21, року 1788 турки підпливли зі своїм флотом до запорозького Васильківського Коша і перед світом, коли у січовій церкві правилася служба, почали пальбу по Січі здалечини і палили довго, але ніякої шкоди запорожцям не зробили. Трудніше довелося запорожцям, коли 7 червня великий турецький флот Гашан-Паші у 57 кораблів вийшов з Очакова і напав на запорозькі байдаки та російський флот. Під той час була велика хуртовина, і російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було пробити їх з великих гармат своїх кораблів. Тут-то запорожці й нагадали всьому світу свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках з своїми байдаками наперед і, зачепивши російські судна линвами, потягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі полетіли од вибухів угору, а останні відійшли до Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:

Ой, ставали на Тавані проти Яниколя;

Ой, там була хуртовина із Чорного моря.

Ой, в неділю пораненьку, як стало світати,

Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:

«Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі