Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Ой, зібралися пани генерали в сенат сеймувати:

Ой, як же нам се військо, славне запорозьке,

зібрати.

Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно

буде:

А верніть військові клейноди, то й саме військо

прибуде.

(Народна пісня)

Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні — всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже не корисно, але як же можна було уволити їх волю і повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін вже володів величезною площею тих земель? До того Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками з середньої Росії і поневолив та повернув у кріпацтво в Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 502 душі колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимоги запорожців про землю Потьомкін не хотів задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, він почав клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі од російського кордону.

Ще року 1779 російський уряд вимагав од султана, аби видав російських втікачів — запорожців, та султан одповідав на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, котрі самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися у Туреччини й надалі.

Після того Росія почала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі од російського кордону, покладаючись на те, що запорожці ніби порушували кордон і нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією через запорожців зачіпок, султан справді звелів запорожцям одійти од Бугу на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давніх часів звикли жити не стільки на Січі, скільки на вольностях. Як на Запорожжі у Січі пробувало звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Січі, запорожці не мали б з чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.

На Дунайських гирлах запорожців зразу зустріли дуже неласкаво. На єдиному здатному під будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки (некрасівці, або ли-повани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на Тамань, а з Тамані за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав їм під Січ ті самі землі, на котрих сиділи донці, міркуючи, що і ті й ті козаки одної віри і житимуть поміж себе лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська Запорозького був зовсім інший, ніж устрій донців, після ж діяльної участі донських козаків у руйнуванні Січі запорожці дивились на них лихим оком.

Донці, або, як їх звали запорожці, липовани, не пустили запорожців будувати Січ на місці, призначеному султаном, коли ж запорожці хотіли зігнати їх силою, то липовани послали султанові скаргу і почали одганяти запорожців оружною рукою. Султан дуже здивувався, почувши про заколот між запорожцями й донцями: «І то урус і то урус, — говорив він. — І не можуть лагідно жити!» Проте у суперечці двох козацьких громад він потяг руку липованів як перших поселенців, запорожцям же наказав шукати собі під Січ іншого місця.

Запорожці неохоче зійшли з Дунавця, бо по інших протоках Дунаю не було сухого високого степу, а скрізь були низькі плавні, вкриті лісом, озерами та очеретами. Де осіли вони на той час Кошем — невідомо. Дехто говорить, що в Кара-Гармані на острові Св. Георгія, інші історики покладають, що задунайські запорожці зовсім не мали Січі аж до 1814 року, коли вони збудували-таки її на Дунавці. Остання гадка, на нашу думку, не може бути певною, бо коли б Січ не існувала з 1775 року до 1814, то за такий великий час устрій Війська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, як побачимо далі, не сталося.

У перші десять років життя запорожців в Туреччині Січ у них була, і була десь на дунайських гирлах, бо відомо, що повсякчас між запорожцями та донцями збивалися криваві бійки за лимани, озера й гирла, по котрих рибалили ті й ті, і нарешті року 1778 донці, вистеживши, коли на Січі було мало козаків, несподівано напали на неї і, повбивавши чимало запорожців, спалили Січ.

Коли сталась та подія, запорожці почали збиратися до війни, щоб зчинити з липованами криваву розправу, та султан запобіг тому лихові і наказав запорожцям перейти з Кошем вище по Дунаю, у Сеймени — місцевість поміж Силістрією та Рущуком.

Запорожці були з цього дуже ображені й обурені. Отходити так далеко од України їм не хотілося, бо це утрудняло зносини з рідним краєм, та й їздити на рибальство з Сеймен у гирла було далеко.

Тим часом два роки до того у Криму збилося повстання татар, і князь Потьомкін року 1783 розіслав по землях бувшого Запорожжя і за Буг до турецьких запорожців заклики, щоб запорожці сходилися у Херсон, де з них будуть складені охочі команди під персональним проводом самого Потьомкіна. З російського Запорожжя зібралось біля тисячі козаків, і Потьомкін призначив їм отаманом військового запорозького старшину Сидора Білого, а у поміч йому бувшого суддю Війська Запорозького Антона Головатого.

Скориставшись нагодою, Сидір Білий 24 жовтня подав По-тьомкіну прохання про те, щоб визволити од панів поневолених запорожців і дозволити їм хоч перейти у казенні (колишні запорозькі) села. Потьомкін загадав губернаторам переписати запорожців, котрі опинилися у кріпацтві. Виявилося, що тільки у двох повітах — Олександрівському та Катеринославському — у 116 панів було кріпаками 3735 запорозьких козаків і при них 2175 душ жіноцтва та ще поневолених бувших запорозьких підданців 3650. Тільки з того перепису нічого не вийшло, бо Потьомкін не мав права одібрати од .панів кріпаків, та й сам своїх поневолених крі-паків-запорожців не мав ніякої охоти зректися.

Справа з татарами у Криму скоро скінчилася, але Потьомкін лишив тисячний виділ запорожців на службі і 6 квітня 1784 року добув дозвіл цариці на те, щоб поновити Військо Запорозьке під організацією на зразок Війська Донського, а після того послав Сидора Білого на Дунай закликати запорожців повернутись на руську сторону. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожці були незадоволені наказом султана про перехід у Сеймени, вони не схотіли вертатися і дали через Білого таку саме одповідь, що й раніше давали, себто вимагали поновлення Війська Запорозького з його клейнодами й вольностями.

Майже у той саме час запорожці звернулися через австрійського консула у Яссах до цісаря Йосипа II з проханням