Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

одірвали срібну царську браму і, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях. Старі січовики плакали, дивлячись, як гинули їхні святощі, та було вже запізно: спинити чужих людей, що тепер хазяйнували у Січі, вони вже не мали сили. Руйнування Січі

У народних піснях так оспівано руйнування Січі:

Світ великий, край просторий, та ніде прожити: Славне Військо Запорозьке хотять погубити.

Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв,

Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.

Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,

Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.

Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає, А наш батько Калнишевський того й не гадає... Ой, із Низу, із лиману вітер повіває,

А вже ж москаль, а вже ж москаль Січу

обступає.

Васюринський козарлюга не п’є, не гуляє Та свойого отамана рано пробуджає:

«Та встань, батьку отамане, кличуть тебе люди, Ой, як станеш ти на башті, москаля не буде».

А москалі не дрімали, запас одбирали,

А московськії старшії церкву грабували.

Та беруть срібло, та беруть злото, восковії

свічі,

Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі. Ой, зійшов же пан кошовий та на круту гору: «Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!» Запорозькі отамани, як орли літали,

Свого батька кошового вірненько благали:

— Позволь, батьку отамане, нам на башти

стати,

Не одному генералу з плеч головку зняти!

Москва стане лагерями, а ми куренями,

Москва стане із штиками, а ми з кулаками,

Ой, щоб слава не пропала поміж козаками! —

«Не дозволю, миле браття, вам на башти стати:

Однакове християнство — грішно вигубляти!»

А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —

Ой, взяла ж вона січові гармати, всі козацькі

здобичі.

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи

серед церкви:

«Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік

смерті!»

Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи

на дзвіниці:

«Гей відкидайте, славні запорожці, списи та

рушниці!»

Ой, пливе щука з Кременчука, розбита із лука...

Ой, тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою

розлука!

Ой, пішли, пішли славні запорожці та не

пішки — дубами,

Ой, як оглянуться до славної Січі, умиються

сльозами.

Через кілька днів після одібрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелись, Текелій, лишивши на Січі полк драгунів, щоб не пускати запорожців назад, пішов зі своїм військом геть, а Січ передав князю Прозоровському. Прозоровський доручив останнє руйнування Січі полковнику Норову, і той догодив йому так, що зоставив на місці Січі самі тільки окопи. Курені він порозламував і деякі з них перевіз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякі попродав селянам, запорозьким підданцям, котрі на тому місці, де був Січовий Шамбаш, скоро оселили цілу слободу По-кровську, що тимчасово звалася навіть городом Покровським. Пушкарню й скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Січ взагалі Норов перекопав, шукаючи грошей, так що запорожці прозвали його Норою. Ківш січовий Підпільня згодом замулила так, що його тепер зовсім немає. Нарешті князь Вяземський, котрому дістались обидві Січі з усіма лугами й степами, почавши будувати собі економії, побив на січовому цвинтарі всі каплички, надгробки й хрести і побрав їх на підмурки до своїх будинків, збереглося тільки небагато запорозьких хрестів, і то не в Січі, а поза окопами на кладовищі.

Скоро од Січі Запорозької лишились тільки оголені та перекопані окопи, і 3 серпня року 1775 цариця Катерина II окремим маніфестом оголосила по всій Росії, що Січ Запорозька дощенту вже зруйнована і саме ймення запорозьких козаків надалі не повинно вживатись та згадуватись.

Доля Калнишевського, Глоби та Павла Головатого була дуже сумна... Продержавши їх рік у московській в’язниці, неначе для слідства, Потьомкін 14 травня 1776 року подав цариці доклад про те, що «въроломное буйство» тих запорозьких старшин «столь велико, что по всякимъ законамъ они заслужили по всей справедли-

Запорозький собор у м. Новомосковську (Самарі). Остання пам’ятка запорозького мистецтва у наші часи

вости смертную казнь», а проте, не бажаючи їхньої смерті, Потьомкін радив цариці замість смертної кари завдати їх у неволю по північних монастирях.

З великою таємницею і під пильним доглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далі у Соловецький монастир і там вкинуто у вогкий та холодний льох під монастирською баштою. До стелі у тому льосі було біля дверей три аршини, а у другому кінці тільки 1'/2. Світла майже зовсім не було. Утримувати бувшого кошового ігумену було наказано дуже суворо, і з льоху його виводили до монастирської трапези тільки тричі на рік: на Великдень, на Спаса та на Різдво, та й у ті дні йому не дозволялось заговорювати з сторонніми людьми.

У такій тяжкій неволі Калнишевський пробув 25 років, і тільки за наказом царя Олександра І од 15 березня року 1801 бувшого кошового отамана було помилувано, та він уже не мав сили скористуватись волею і лишився до смерті у Соловецькому монастирі. Помер він на 112 році життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок з таким написом: «Зд'Ьсь Козацька зброя погребельно тЬло вь Бозі почившаго кошевого бывшей некогда Запорожской грозной С-Ь-чи Казаков Атамана Петра Калнышевского, сосланного вь сію обитель по Высочайшему повеленію вь 1776 г. на смиреніе. Онъ вь 1801 г. по Высочайшему повелінію снова быль освобожден, но уже самь не пожелаль оставить обитель, въ коей обръл душевное спо-койствіе смиреннаго христіанина, искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 г., октября 31 дня вь Суб.

Надгробок на домовині Калнишевського

112 льть оть роду смер-тію благочестивою доброю. Блаженни мертвій, умирающіи о Господь.

Аминь. 1856 г. А. А.».

Народ український, що протягом кількох віків мав у Військові Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолі міцний та захисний притулок, гірко оплакував скасування Січі:

Та ще не світ, та ще не світ, та ще не світає,

А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає.

Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати,

Ой, став городи, панські слободи по річках саджати!..

ДОДАТОК 1745- -1746 Василь Сич ДО VI ОПОВІДАННЯ 1747 Павло Козелецький 1748 Данило Ечадкий Реєстр кошових отаманів 1749 Яким Ігнатович Війська Запорозького 1750 Василь Сич за добу 1733—1775 років 1751- -1752 Яким Ігнатович 1753 Данило Гладкий Роки: 1754 Яким Ігнатович 1755- -1756 Грицько Федорів 1734—1735 Іван Малашевич Лантух 1736 Іван Малашевич 1757 Данило Гладкий Іван Білецький 1758 Грицько Федорів 1737 Іван Малашевич Лантух 1738 Іван Білецький 1759- •1760 Олекса Білецький 1739 Кость Покотило, 1761 Грицько Федорів Яків Тукало Лантух 1740 Яків Тукало 1762 Петро Калнишевський 1741 Степан Гладкий 1763 Грицько Федорів 1742 Семен Єремієвич Лантух 1743 Іван Малашевич 1764 Пилип Федорів 1744 Яким Ігнатович 1765- -1775 Петро