Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Зі сходу теж насували на запорозькі землі донські козаки, і кальміуському полковнику Петру Велигурі теж довелося зброєю зганяти їх із кос Азовського моря. Нарешті, будування кріпостей Дніпровської лінії чинило Війську Запорозькому великі шкоди, бо москалі вирубували ліси і випасали траву.

Оборона запорожцями своїх земель трактувалася сусідніми російськими губернаторами як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доносилися вищому урядові, і року 1773 викликали з боку сенату застереження й наказ запорожцям: «свавільства пограничні покинути; знайдених у землі речей — каменю, цегли й мармуру собі не присвоювати, полковника ж Гараджу з Орельської паланки викликати на Січ під опаскою «монаршого гніву».

Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною *:$рку 1774 у Петербург Антона Головатого просити царицю про те, про що Військо просило й через попередні депутації, а саме: щоб всі землі, одібрані од Війська під слов’яно-сербські й слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця прийняла Головатого й обіцяла, що всі суперечки Війська Запорозького з сусідами буде розглянуто, а поки що щоб запорожці сиділи тихо.

Червня 21, року 1774 новий новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди у Петербурзі, ще раз послав Кал-нишевському подарунки: дзиґарик та оксамиту, написавши дуже приятельського листа, котрого закінчив по-українському: «Будь ласкав, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився».

Але, незважаючи на того листа, запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування. Ті передчування, як переказували старі люди вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин понавколо Січі і навіть по стріхах куренів під осінь почалося надзвичайне пугукання сичів.

— Ой, не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку! —

«Ой, як мені не пугати,

Що хотять байрак вирубати,

А мені нігде та прожити.

Нігде мені гнізда звити,

Малих діток виглядіти».

Та й запугав пугаченько В зеленому байраченьку.

В Січі стало сумно. Запорожці почули небезпеку своїй волі з боку Російської держави, і настрій тієї доби відбився знову в пісні:

Ой, прислухайтесь, хлопці, славні запорожці,

Щось у хмарі гуде!

Ой, щось на нас, хлопці, славні запорожці,

За пригодонька буде.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці,

Плече повз плече.

Та не даймо, хлопці, славні запорожці,

Москалеві Січі.

І справді, через півроку після дзиґарика Калнишевський одержав од Потьомкіна листа зовсім іншого складу: про «батька» і про своє козацтво вже не згадувалося, а Війську Запорозькому погро-жувалось царським гнівом за те, що не пускає на свої землі поселенців.

Ще восени 1774 року Запорозький Кіш вислав Сидора Білого, Антона Головатого та Логвина Мощенського депутатами у Петербург, де на той час мали розглядати справи Війська Запорозького. А тим часом зачіпки запорожців з поселенцями не припинялися. Калнишевський після козацьких розрух 1769 та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не обороняти військових земель збройною рукою і дозволив писарю Орельської паланки Вер-мінці зігнати поселенську слободу Лиховку, Потьомкін же за це звелів силою захопити Вермінку у бранці і одіслав у столицю.

Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів По-тьомкіна, В’яземського, Прозоровського і в інших вельмож, та тільки всі вони у своїх думках вже межували запорозькі землі поміж себе і, протягаючи час, упевняли царицю у тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились, стало зовсім непотрібне, і, покладаючись на зачіпки запорожців з поселенцями, умовляли її, щоб зовсім скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати окреме свавільне військо, що не хоче коритись царській владі та царській волі, а під нагоду ще може й зрадити державі.

Врешті цариця Катерина II погодилася з думками вельмож: в квітні місяці року 1775 видала Потьомкіну наказ одібрати од Війська Запорозького зброю і скасувати його назавжди. ГІри цьому цариця висловила тільки бажання, щоб якнайменше чинити бешкету і менше проливати крові. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію, сербину родом, а допомагати йому поручив князю Прозоровському.

Тече річка невеличка, підмиває кручі,

Заплакали запорожці, від цариці йдучи.

Ой, не велить да цариця степу оддавати,

Посилає москаликів Січу руйнувати.

Під руку Текелія було надано велике військо, і він, зібравши його до кріпості Єлизавети, поділив на п’ять виділів: у першому, що Текелій мав вести прямо на Січ, було чотири полки кінноти, шість полків піхоти та п’ять полків козаків донських та інших, всього біля 40 000 чоловік з півсотнею гармат; у другому — під проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з півночі, простягтись лавою од самого Дніпра до Бугу, було 26 ескадронів регулярної кінноти та полк донців, всього на 4000 вершників; у третьому, що під проводом генерала Лопухіна мав наступати з півдня, від Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всі степи от устя Інгульця у Дніпр до Бугу, було: полк гусарів, три полки донців та три полки піхоти, всього на 12 000 душ; четвертий під проводом генерала Бальмена мав наступати понад Дніпром на Новий та Старий Кодаки і складався з одного полку драгунів, одного — піхоти та двох полків донців, всього біля 6000 душ; нарешті, п’ятий, що під проводом полковника Зверева мав захопити запорозький Гард і одібрати зброю у всіх запорожців, що рибалили по Бугу і його притоках, складався з двох полків донців, полка драгунів та 13 ескадронів ново-слобідських, всього на 4000 душ.

Всього, таким чином, проти Війська Запорозького, що після затяжної турецької війни налічувало ледве 10 000 козаків, Текелій зібрав біля 66 000 війська та, окрім того, ще князь Прозоровський послав біля 20 000 війська у лівобережні запорозькі паланки: Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного війська було послано на Запорожжя, певно, з тією метою, щоб знищити у запорожців думку про змагання.

Травня 25, року 1775 всі п’ять виділів російського війська зовсім несподівано для запорожців рушили у запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій наблизивсь до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Шамбаш частиною війська підійшов мало не до самих січових окопів. У.Січі ту ніч всі спокійно спали, бо ніхто не сподівався ні з якого боку лиха, і тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися у Січі, мов мурашки у мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається