Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

цеглу, вапно, камінь та мармур, що мався у Великому Лузі між річками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавніх будівель. На це Кіш одповів, що руїни стародавніх храмів невідомих народів по островах Великого Лугу давно відомі Війську Запорозькому і що Кіш має на мислі зараз, як скінчиться війна, скористатись тим матеріалом для збудування у Січі великої церкви, а через те Кіш, мовляв, просить заборонити інженерам ламати ті будівлі і забирати власність Війська Запорозького. Разом з тим Кіш наказав полковнику Велегурі та Пилипу Сніжку збройно обороняти власність та вольності запорозькі побіля кріпостей, що будувались понад Дніпром та Конкою.

Напровесні 1773 року Калнишевський знову пішов під Очаків, тільки повів сим разом всього 5000 козаків, бо за чотири роки війни запорожці чимало вже стеряли своїх товаришів. За літо запорожці мали там кілька невеликих зачіпок з татарами без великих втрат.

Полковник Колпак зі своїм виділом був під Кінбурном. Там він воював за стародавніми запорозькими звичаями: вистежував, коли турецькі сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночі на них штурмом, побивав турків під час сну і, постягавши з суден гармати й іншу здобич на берег, самі судна підпалював. Так було потоплено й попалено по різних місцях 5 турецьких суден. Траплялися при тому й криваві сутички, коли запорожцям доводилося одверто плече з плечем йти на бусурманів, і запорожці знову тут себе прославили. В одній з таких бійок було поранено полковника Малого у руку, а писаря Маєвського у щоку, товариства ж вбито було 16 та поранено 110.

Коли після останнього бою зайшла ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати всю ніч турків, щоб не дати їм втекти, то незадо-волена втратами піхота збунтувалася і самого Колпака побила, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без ніякої користі і що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.

Того ж року Дунайський запорозький флот за полковником Мандром багато чинив туркам шкоди під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитись з одного берега Дунаю на другий, коли ж Рум’янцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з байдаків, штурмували її від річки і, побравши декілька окопів, вдерлися у передмістя. При цьому штурмі був поранений і скоро помер полковник запорозький Дукич.

З початком року 1774 Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома виділами: 300 козаків під проводом бувшого судці Івана Бурноса і 2000 під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні зачіпки. Серед літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгоруков витребував у Крим, бо там турки робили висадки свого війська і баламутили татар. Дунайці з полковником Мандром, як і торік, воювали по Дунайських гирлах.

Незважаючи на те, що війна тяглася вже п’ятий рік, запорожці все-таки воювали рішуче і намагались підтримувати свою стародавню славу, маючи надію, що вірною, кривавою своєю службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під слов’янські оселі земель. Ласкаві реляції й листи графа Рум’янце-ва, князів Прозоровського, Долгорукова, Потьомкіна і навіть самої цариці подавали їм на те певну надію. Потьомкін навіть так закохався запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, кажучи у листі, що має надію на те, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до Війська Запорозького, котра непорушно буде додержуватись їм назавжди.

РОЗЧАРУВАННЯ ЗАПОРОЖЦІВ

Тільки коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кючук-Кайнарджійський мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим у повітрі. Всякі компліменти з боку урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Військові не тільки не було повернено його земель, а навіть одібрано од нього Прогноїнську паланку, де запорожці споконвіку не тільки безборонно користувалися сіллю для себе, а навіть продавали її чумакам як свою власність. Тепер Про-гноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та на тому ще лихо запорожців не скінчилося: Кримське ханство було призначене начебто самостійною державою, і до нього були прилучені запорозькі землі по Кам’янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпр, Самару, Солону й Бузулук, що давали головніші прибутки Війську Запорозькому, були одібрані од Війська у казну.

Коли з приводу таких наслідків п’ятирічної служби запорожців у війні з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна складена була навіть пісня:

Ой, як дізнали тії сенатори, що запорожці їм

вірять,

Ой, да й приказали запорозьку землю всю

кругом мірять.

А розмірявши, запорозьку землю на плани

знімали,

А щоб запорожці того не дізнали — казани їм

в Січ прислали.

Ой, прислали на всі курені міцні мідяні казани,

А за тії казани запорозькі всі лани були

побрані.

А це ж тобі, пане кошовий, за всі твої вірні

служби,

А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.

Вересня 9, року 1774 головне Запорозьке Військо з кошовим повернулось з походу у Січ. Його зустріли за звичаєм з гарматною пальбою і молебнем. Військо ще не знало про умови й наслідки миру і раділо, почувши, що товариша курінного — Грицька Нечосу — призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені стародавні їхні права й вольності. Напередодні повернулася на Січ і частина військових байдаків з Дніпра, друга ж частина лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом з Мандром трапилася пригода. Дозвіл вертатись на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбільш бурхливе, і не вспіли вони виплисти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила у морі велика хуртовина і, повикидавши їх на скелі, сім байдаків побила й разом з усім добром потопила, причому чимало загинуло й товариства. Останні байдаки врятувались в устя Дністра, і Мандро, перестоявши у Акермані, поїхав далі до Дніпра, запорожців же з потоплених байдаків послав з полковником Гуком на Січ пішки.

Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами од морозів. Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав серед зими ще більшої біди і тільки

27 січня 1775 року привів на Січ покалічених морозами козаків.

Незважаючи на те, що Військо Запорозьке п’ять років пробувало на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими поселенцями. Року 1772 поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях, незважаючи ні на які протести запорожців. Тоді запорозький полковник Гараджа силою