Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

думки й балачки, що Залізняк був характерник і напустив на москалів ману так, що ті не побачили, як він поміж них виходив з намету Кречетникова і далі з табору.

Після того російські генерали й полковники так само позахоплювали мало не всі інші гайдамацькі ватаги, бо всі вони мали православних росіян за своїх спільників і не стереглися їх. Швачку та Неживого було привезено у Київ і згодом заслано у Сибір, Журба ж не дався у руки живим і був вбитий разом з трьома десятками своїх товаришів. Козака Швачку народ оспівав не менше Харка та Залізняка:

І

Ой, на козаченків, ой, на запорожців та

пригодонька стала:

Ой, у середу та у обідній час їх Москва

забрала.

Крикнув Швачка та осавулу: «Із коней додолу!

Ой, не дамося, панове молодці, ми москалям

у неволю!»

Москалики умні, москалі розумні, розуму

добрали:

Ой, наперед Швачку із осавулом докупи

зв’язали.

Ох, ізв’язали і попарували й на вози поклали,

Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю

забрали.

Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до

Січі рибу їсти,

Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового

вісті.

Ой, уже ж галці, ох, уже чорній та назад

не вертаться, Ой, уже ж нам, панове молодці, із кошовим

не видаться!

II

Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку Аж у Київ возами...

Оглянувся назад на Вкраїну Та й залився сльозами!

Ох, і лети ж, галко, ох, і лети ж чорна.

Аж у Низ до кошового!

Нехай пише листи на білій бумазі Та дає мені вісті.

Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній

Бенкет коліїв

Та й на Низ не літати...

А вже козакові, а вже Швачці На Вкраїні не бувати.

Куди подівся Залізняк з бенкету генерала; Кречетникова — невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого Поля — побіля Бугу та по верховинах Інгулу та Інгульця.

Найбільш дивним і тяжким для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали всіх, хто не був родом з Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тих самих польських панів, проти котрих вони повставали, а вже пани робили з ними, що знали, вигадували їм таких мук, яких ніхто не чув, поки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками у місті Кодні. Там було замучено на смерть і Гонту. З нього та його товаришів, Білуги та Шила, з живих три дні здирали потроху шкіру, і тільки коли ті почали вже помирати, їх було четвертовано.

Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:

Звірилися сотникові уманському Гонті.

Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,

Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.

Пани теє зрозуміли, згоду учинили:

Підкинувшись під Умань, Гонту ізловили.

Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім день з нього кожу по пояс здирали І голову облупили, сіллю насолили,

Потім йому, як чесному, назад положили.

Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,

Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.

Біля Кодні було поховано кількасот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були одруба-ні на руках пучки, скільком випечені очі, так того ніхто не перелічив би. Народна пісня так згадує сумний кінець останнього українського народного повстання:

Ой, і зв’язали та попарували,

Ой, як голубців у парці,

Ой, засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці.

Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: «Бодай тебе Кодня не минула».

Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдан Хмельницький, і по одній з пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській кріпості, погрожував полякам:

Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,

Підем в Київ у Печерську Богу роботати.

І говорить Максим козак, сидячі в неволі:

«Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі!»

Течуть річки з всього світу до Чорного моря,

Минулася на Вкраїні жидівськая воля.

Замішані у повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і помирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як казано у пісні:

Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,

Не забудьте козацької смерті відомстити.

Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд скоро зневірився у своїй моці, і тільки руїни панських будинків ще якийсь час нагадували про Коліївщину.

НЕЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ НА КАЛНИШЕВСЬКОГО

Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно обурила запорожців і проти поляків, і проти російського уряду, і коли 26 грудня 1768 року кошовий отаман Петро Калнишевський став перед радою і вичитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його лаяти зрадником за те, що лишив Україну під час останнього повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю всіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.

Переляканий тим погромом, Калнишевський, переодягнений на ченця, втік з деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий панотець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.

З цього випадку видно, яке трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку, державний уряд і київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не подав помочі повстанцям на Україні.

Калнишевський не зміг вивернутись з того становища і почав, як я казатиму далі, робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою війська.

Треба зазначити, що скоро після турецької війни 1738—1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності та братерства почали занепадати. Старшина військова почала по облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала у ті зимівники жонатих козаків і під їх доглядом плодила собі коней, товар та овець і хутко почала багатіти. Рівність станів на Січі таким чином порушилася, і між запорожцями з’явились свої дуки-срібляники, як на Гетьманщині: старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, косяками коней та отарами овець, почувала себе залежною од російського уряду, що міг всі ті їхні багатства одняти, а не од товариства, про котре повинна була б дбати.