Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

віри. Коли Мельхіседек Мельхіседек Значко-Яворський зібрався їхати шукати заступництва у цій справі у митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити до своїх рук; тільки про це довідався колишній запорожець, а на той час сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Лю-бомирських, Харко і, одборонивши з козаками ігумена, проводив його за Дніпр. Розлютований з цього польський регіментар Воро-нич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його з світу без ніякого суду. Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоч розповідають вони про смерть Харка не однаково.

І

Ой, як став сотник, як став Харко у Паволоч

уїжджати,

Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-

вином частувати.

Ой, як став сотника, а сотника Харка,

медом-вином частувати,

У панські палаци до матці хрещеної у гостину

зазивати.

Ой, як став же сотник Харко меду-вина

напиватися,

А потім став сотник, а сотничок Харко да і

став забуватися,

На панські перини став він похилятися.

Ой, тепер же ви, ляшки, ой, тепер ви, пани,

ой, тепер ви позволяйте,

Ой, лежить же п’яний Харко да тепер його

збавляйте,

Тепер маєте час, маєте годину, тепер його

оступайте.

Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на

стайні,

А скололи Харка, скололи сотника в голубім

жупані.

II

Ой, як стали Харка, як стали сотника Із світу згубляти,

Ой, і став же його коник, коник вороненький Жалібненько ржати.

Ой, заржав же вороний коник В стайні на помості;

Та вже вбито Харка-сотника В Морозівці на мості.

Не захопивши Мельхіседека, уніатське духовенство року 1767 знайшло собі підмогу у Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались проти польського короля По-нятовського, ставленика Росії, і силою не дозволяли йому робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих. Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.

Мельхіседек, повернувшись потайно од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого з православного духовенства на пораду, і там було вирішено вдатись за заступництвом до Війська Запорозького і до російського уряду.

Після наради Мельхіседек поїхав на Січ і, плачучи, розповідав перед скликаною радою про польські кривди і поневолення православної віри, додавши, що навіть сам він уже сидів у в’язниці уніатського митрополита. Опріч Мельхіседека, на Січ прибуло ще чимало православних попів, котрих поляки повигонили з приходів, і вони теж плакались і скаржились козакам на польські кривди.

Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за віру батьків до останнього загину, як їхні діди і прадіди стояли, та тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч все-таки кілька сот запорожців пішло до Чути та за Синюху.

З Січі Мельхіседек поїхав у Петербург, доступився там зі своїми скаргами навіть до самої цариці і мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталася у Варшаві, щоб не утискували православної віри, і хоч з її заходів не вийшло нічого, та чутки про заступництво цариці за православну віру розійшлися по Україні та прибули й на Запорожжя. Народ почав завзятіше обстоювати православну віру, поляки ж почали вживати проти православних найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок з мордуванням мліївського титаря був не вигадкою Т. Шевченка в його поемі «Гайдамаки», а історичною подією.

Ті кари й мордування схвилювали людей на Україні і обурили давніх оборонців українського люду — запорожців. Наслідком вчинків барської конфедерації було те, що у Чорному лісі, Чуті й на Мигеї знову скупчились під приводом бувших запорожців чималі ватаги гайдамаків, що згодом почали зватись у народі коліями.

Тим часом польський король, не маючи сили боротися з сваволею панів Барської конфедерації просив російський уряд прислати на Україну для приборкання панів російське військо. Цариця прислала військо, і, як тільки воно почало руйнувати маєтки не

покірливих королеві панів, простий люд на Україні зрозумів те так само, як року 1734, що цариця прислала військо визволяти людей од польських панів. Пішли чутки навіть про золоту царицину грамоту, якою ніби наказувалося винищити всіх поляків та євреїв. І от під впливом тих чуток народ почав гострити ножі, дожидаючи тільки привідців, що завжди приходили з Запорожжя.

Зрозуміло, що запорозькі традиції робили неможливим для січовиків спокійно дивитись на те, що діялося на Україні, і найбільш завзяті з них потягли до Тясмину на Чигиринщину і у квітні 1768 року скупчились у лісі біля Мотронинського монастиря, обравши отаманом Максима Залізняка.

Максим Залізняк, як згодом посвідчив на Січі отаман Тимо-шівського куреня, прибув на Запорожжя біля року 1757 і, пробувши кілька років молодчиком, привчився ходити біля гармат і був у Січі гармашем. Проте Залізнякові неначе нудно було в Січі: він часто ходив на заробітки до татарських рибалок на великі лимани, останні ж роки перед повстанням часто пробував у Лебединсько-му та Мотронинському монастирях. Гомоніли люди, що він мав думку навіть лишитись у монастирі назавжди, та промови отця Мельхіседека разом з вістями про нечувані утиски поляків на український люд збудили у його серці завзяття й рішучість. З вісімнадцятьма товаришами Залізняк, взявши у Мельхіседека благословення, вийшов у ліс за дві версти од монастиря до Холодного

Яру і там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усіх околиць. Тут він поєднався з дрібними ватагами запорожців і з гайдамаками, що надходили з Мигеї й з Чути, а під впливом чуток та кобзарських співів сюди ж до нього почала збиратися, тікаючи од панів, і голота з України.

Наприкінці квітня Залізняк вирушив зі своїми ватагами з лісу і, як оповідають народні перекази, після посвяти Мельхіседеком козацької зброї, рушив з коліями на Медведівку і, розправившись

там з поляками, уніатськими попами та з євреями, пішов далі на Жаботин. По шляху Залізняка і його товаришів народ зустрічав радісно, допомагав побивати команди жовнірів і приєднувався до повстанців. Тодішні думки українського люду можна бачити з уривка народної пісні:

Ой, сів пугач на могилу Та й крикнув він: пугу!

Чи не дасть Бог козаченькам Хоч тепер потугу!

Щодень ждемо, щоніч ждемо,

Поживи не маєм.

Давно була Хмельниччина,

Уже не згадаєм.

Про вихід Залізняка з Мотронинського монастиря і перші події коліїв теж збереглися невеликі