Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

полум’ям палала, Що шаленіла вічно кров. Коли ж дружиною ти стала, Мов хтось дорогу перейшов… Чи може у житті своєму Не ту я жіночку знайшов? 4.4.2003 р. ЧУДОВА МИТЬ Ну й колінки! Це не жарт. Глянеш – хочеться на старт! Як же ту красу дівочу Заманить десь в поле хочу І на свіжому покосі Притулитися до Фросі! Й під веселою вербою Тею ніжитись красою. Й там, де зорі сіно косять, Те робить, що очі просять. 13.4.2000 р. ХТО КОХАТИ БУДЕ? – Цілий місяць буду в полі,- Петя мовив жінці Олі. Та хапа його за груди: – Хто ж мене кохати буде? 12.4.1976 р. МОЯ БОГИНЯ Ти більше злила, ніж любила, І все ж від тебе в мене – крила, Бо все, що я досяг в журбі, Дякувать Богу і Тобі. 7.2.1997 р. Є ТИП ЛЮДЕЙ Є тип людей, яким ціни немає І без яких закон – це не закон, Яким усе на світі дозволяєш, Бо їм нема ніяких заборон. Не будь яких – повисихали б ріки І згасло б Сонце в небі над селом, І не літали б ластівки над світом, Й ніхто б ніколи не боровсь зі злом. Є тип людей, яким нема відмови, І навіть груші родять на вербі, Коли при зустрічі в нас віднімає мову, Що й сам не знаєш, що сказать тоді. Є тип людей, що в дощ і непогоду, Де б ти не був – завжди б до них ти біг, І чарівну її дівочу вроду Ти б цілував із голови до ніг. І їм відкрив би все: і розум, й душу, й тіло, Тільки бери, любуйся і радій, Бо в їх букетах стільки зрілих квітів, Скільки в житті у кожного надій. 29.9.1989 р. ФОНТАН ЖИТТЯ Коли ти йшла, навіть вербички І ті принишкли над ставком, І задивлялись на косички, Як ті світилися сріблом. На щічки впав із Сонця промінь, Аж задивилася сосна, Що навіть стали дибки коні, Як посміхнулася вона. О, як мені тоді хотілось Тебе за плечі обійнять І цілу ніч шукать те тіло, Що вголос соромно сказать. І може буть, мені ти скажеш, Що, мов, тебе не вартий я, Та що б робили всі ви, любі, Якби не наш Фонтан Життя? 12.12.1989 р. СТАНІСЛАВУ ЖУКОВСЬКОМУ Весь час ганявсь я за тобою Ще з тих часів, як в Ірпіні Там, під плакучою вербою, Зустрілись ми в травневі дні. Тоді були ми зовсім юні І наша дружба, я вважав, – То наше зоряне майбутнє, Як карасю – великий став. Минали дні, минали роки І час нас люто розлучав, Ти десь зникав, немов сороки, А я по-новому шукав. І от, нарешті, знов зустрілись, Ти витягнувся і змужнів, І знову разом ми з тобою Серед беріз і ясенів. Дививсь на тебе – сльози лились, Невже це й справді, друже, ти? Й мабуть для того вже зустрілись, Щоб вже навіки розійтись. 8.10.1989 р. ПРОЙШОВ ТВІЙ ЧАС У що себе не одягай – Та не повернеш ти свій май, І хоч ти як не гонорись, А вже не буде як колись! Коли до тебе так, між нами, Гасали хлопці табунами, Бо в ті часи на все село Кращої тебе не було. Й за те тебе ще поважаю, Що носа ти не задирала, І варт було лиш поманить,