Гумор та сатира - Ян Ілліч Таксюр
Так любила Камдессю,
Що здавалось — укусю!
І для того Камдесся
Годувала порося.
Як приїде Камдессю,
За державу попросю.
А поможеш, Камдесся,
Буду я твоя уся.
Прилітає Камдессю,
Я не хочу, каже, всю.
Як на мене, Камдесся,
Досить тільки порося.
Ну, тепер оту мусью,
Мабуть, точно укусю!
Поет та інтернетОдин Поет
Заслав вірша у Інтернет.
Ну, там: «Люблю, молю,
Без вас ридаю, як дитя…»
Коротше, справжнє почуття.
Та тільки він запхав сонета,
Зробилась трясця Інтернету.
І від Нью-Йорку і до Риму
Усі захекались від диму.
Так що Поета-небораку
Взяла міліція… за руки.
Та відпустила, розібравшись в чому суть —
Не можуть інтернети ті збагнуть
Поета нашого натхнення і діла.
А от міліція змогла!
Віршик про СєнюЗустрів я у метро Яценюка.
От несподіванка яка!
Хоча дивлюся, ні, не Яценюк.
А так, якийсь…близнюк.
У справжнього Яценюка
В очах суворість є така.
І як кудись приїде він,
Усюди: «Вимагаю змін!
А ні — так, гади,
рознесу вас вщент!
Я ваш майбутній президент!
А ну, устать!
Кричати «будьмо, гей!»…
Як кажуть в Чорнівцях:
«А зохен вей!»
Остання втіха киянинаЩе не в мера Україна…
МетаморфозиНа фуршеті якось, в банку,
Де блищать вогні,
Пили ми з Петром до ранку
За підйом гривні́.
Я тягнувся до портвейну,
Петя — до курчат.
Раптом бачу в «оріфлеймах»
Поруч двох дівчат.
Так собі, херсонські леді,
Завдяки ж вину,
Щось таке я в них угледів
І притис одну.
— Як вас звуть, богиня столу?
— Мотря, гран мерсі.
Хоч колись я був Микола,
Коля звали всі.
Я страждав без пересадки,
Плаття шив з «Бурди»,
Мріяв ставити прокладки,
А не мав, куди!
І дівча зітхнуло басом.
Отакі дива…
Притягла мене тим часом
Дама номер два.
Вії довгі, очі сірі,
З рота валить дим.
— Дуже рада? — каже, — Фіра,
А колись Юхим.
Дядьку, що це ви зів’яли?
Не лякайтесь нас!
Ми тут всі — транссексуали,
Хлопці — супер-клас!
І той Фіма зняв жакета,
Ніжно завмира.
Я рвонув до туалету,
Де зустрів Петра.
— Друже! Прошу, будь відвертим
За моє добро.
Ти той самий друг мій Петрик
Чи вже не Петро?
А воно краватку смика:
— Так, Петро Нечай…
Хоч в душі я — Анжеліка.
Друже, вибачай.
І пішов, мов тиха жінка,
Мовчки вздовж стіни.
Я заскочив до кабінки,
Зняв, пардон, штани.
Глянув: так, усе природно,
І що є, то є.
І хоча уже не модне,
Але все ж моє!
Знай, Галино, знай кохана,
Пташко-соловей!
Повернусь, як був, Іваном,
Лиш доп’ю портвейн.
Передвиборча ворожбаНагадай мені, ворожко,
Нагадай смаглява,
Чи побачим щось пригоже
На чолі держави?
Чи то ж виберем для неньки
Чистооких хлопців?
Щоб лице інтелігентне
І хода не жлобська?
І зітхає та ворожка:
— Сокіл мій настирний!
Набрехать тобі не можу —
То ж ганьба для фірми.
А від правди, мій сердешний,
Заревеш у шапку.
Тож запитуй щось полегше,
Хоч за менші бабки.
Німецька баладаУ Франкфурті-на-Майні,
Струнка, мов сервілат,
Жила дівчина файна
Гертруда Зундерблат.
А в місті Дюссельдорфі,
Міцний, неначе шнапс,
Хлопчина жив моторний
На ймення Карл-Хайнц.
І доля так бажала,
(А в неї путь крута):
Зустріла Хайнца-Карла
Гертруда молода.
У жаркім ресторані,