Гумор та сатира - Ян Ілліч Таксюр
Не пиво, хлопці. Двох людей.
Обличчя двох моїх обранців
(І тануть став ганебний глюк).
Нардеп Крисюк один пан звався,
А інший був — козак Рилюк.
Коли згадались їхні очі,
Де глибина, духовність, дух,
Я закричав катам: «Не хочу!»,
І затулив руками слух.
«Перед лицем таких моральних
Авторитетів та взірців
Не зраджу я! Геть, інфернальні!
Геть, політичнії мерці!».
І зникли Янек і Азаров.
І те, смачненьке, зникло вмить.
(Хоча, як танула примара,
Я встиг шматочок відкусить).
Ох, як же тяжко було, рідні,
У тім двобої та війні!
Зате лишилась в мене гідність,
І всі здобудки — при мені.
Та сил нема. Немов побитий.
Перед очима сало, хліб…
Тут тіло почало тремтіти,
А до зарплати десять діб.
Пішли голоднії судоми,
Тремтить нога, тремтить рука…
І впав! І втратив я свідомість!
І більше, кляту, не шукав.
НародознавецьЯ добре знаю свій народ,
Бо я поет-народознавець.
Я маю хист і маю право
Вказати точно, де народ,
А де — підробка чи примара.
Буває вийде в окулярах
Якесь опудало чуже
І каже: «мілая погода!»,
Такую погань до народу
Не віднесу, бо бачу вже
В очах заморські витребеньки;
А мій народ простий, рідненький!
От вчора він зустрівсь мені:
Сидить, всміхається, радіє.
«Ну, як?», — питаю. — «Та надію
В душі плекаю ночі й дні,
Що просвітить мене прийдете,
Голубчик, панночку, поете!»…
І заспівав, аж загуло,
І став навприсядки стрибати.
Оце — народ! А не мурло,
Пихате, хитре, бородате.
І ще одна прикмета є,
Щоб знать, народ це чи потвора:
Народ мої вивчає твори,
А «не народ» на них плює.
Кобзарський заспівОй, погано бачать очі,
Та серце завзяте!
Заспівать вам, хлопці, хочу
Про начальство кляте.
Там корупції досхочу
І брехні, і бруду!..
Та боюсь мене замочать —
Тож співать не буду.
ВеснаВесна! Бруньки набрякли до нестями!
Блищать калюжі, вітер дме з ріки…
Та як згадаю, що в Московії теж саме,
Так поламав би і дерева, і бруньки!
Соколи Ворошилова[1]Питає якось Друзь в Бурди:
— Ти не пригадуєш, куди,
Як хочеш їсти класти хліб?
Бо я не їв вже десять діб…
І простогнав Бурда Борис:
— На світі знаю все наскрізь.
А от про хліб вже котрий том
Мовчать Брокгауз та Ефрон.
І вмерли Друзь, а з ним Бурда —
Жорстока гра «Что? Где? Когда?».
Політ ГедзяУ поета Бедзика
Відірвали ґудзика.
І в душі у Бедзика
Залунала музика.
І на тую музику
Та й про того ґудзика
Написав він пісеньку
Для артиста з пузиком.
І артист той з пузиком
Майже рік цілісінький
Все волав про ґудзика
Невблаганним ґедзиком.
І від тої музики
У поета Бедзика
Назбирались грошики,
Щоб пришити ґудзика.
Сніданок на траві[2]Був ранок схожим на нірвану:
Ковтнули з кумом три стакани,
За ними борщ, пиріг, сметану,
І все, що дав город і сад…
Та як на останкінські дівчата
Почали «Тампакс» вихваляти,
Куди і як його встромляти,
Чому тампони краще вати, —
Тут кум нещасний вибіг з хати
І там віддав усе назад.
Чумацька пісняОй, сходив я, добрі люди,
Змалку пів-Європи.
Коли пішки, коли возом,
Рідко автостопом.
Надивився горя-лиха
Та й різної жуті:
Бачив повінь і холеру,
І реформи люті.
Та ніякі горя-лиха
Серця так не брали,
Як той факт, що на базарі
В мене пейджер вкрали.
Бо без пейджеру, без факсу,
Наче жлоб невмитий…
Тяжко, хлопці, на цім світі