Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Немов на зіроньки небесні, І дзвони б’ють в моїй душі, Як у соборах в дні воскресні. І серцю хочеться любить, Лизать омріяне кохання, Та тільки жаль: стріла летить, Щоб зупинить мої бажання. Тобі я щастя не приніс, Бо надто вже була ревнива, І криком, мов вогнем гармат Наш потяг щастя розбомбила. 4.10.2001 р. ЩОБ ВІЧНО ЖИТИ Якщо мені судилось жити, Я буду жити і тоді, Коли носій душі моєї Давно лежатиме в землі. Я буду жити, бо у мене Душа із ніжності й добра, І скільки житиме в цім світі – Нікому не причинить зла. 10.2.1998 р. НАЙЩЕДРІШІ Найщедріші в світі – брехуни Там, де їм вірять барани. 26.8.2003 р. РОГАТІ... Чоловіки в нас всі рогаті, Якщо можна так сказать, Тому й бігають по хаті І ногами тупотять. А хто їх зробив такими, Це нетрудно відгадать, То щоб знали, як на інших Тишком-нишком поглядать. Бо в той час, як крутиш роги Ти якомусь там Грицьку, То і він в той час, будь певний, Не дрімає на пеньку. Тож і ходять всі з рогами, Мов нічого й не було, Але все це так, між нами, Щоб не відало село. Тож, мій друже, не одружуйсь, Не приводь у хату мем, Якщо хочеш в цьому світі Жить без рогів і проблем. 22.7.2009 р. СМІХОТУШКИ Всі жінки, немов в пасльоні, То кричать, то тюкають... Дай і ще їм грам по двісті – І на хрен захрюкають. 30.6.2004 р. СУЗІР’Я Жінка – то не просто зірка, А медовий коровай, Бо інакше хто б, пробачте, Біг до неї, як у рай? Бо у тім її сузір’ї Стільки зваби і щедрот, Що відразу й не збагнете, Що брать в руки, а що в рот? Хто хоч раз в житті пірнав В щілинку бажання, Тільки той в житті пізнав, Що таке кохання. 26.10.2001 р. ПИШУ ПРО ФЕЙ Писать про фей – це як про зорі, Яким – ні краю, ні кінця, Бо ти ніколи не вгадаєш, Де з них – чужа, а де – своя? 7.10.2003 р. Я ВДЯЧНИЙ ВАМ Я вдячний вам за вашу щедрість І за душевну доброту, Що ви така, як зрілий персик В своєму власному соку. 26.4.1998 р. ПРО МРІЇ ТА НАДІЇ Іду по землі якутській. Чоботи, як стопудові гирі. І вже не сміюсь на кутні, А плакать немає сили. А поруч зі мною Микола, Дотепник такий, хоч куди! Словами у серце коле, Штовхає злегенька: – Зажди! А як же без нас вечорниці, Хто ж буде дівчат розважать, І губки, неначе суниці, І вдень, і вночі цілувать? А дощ разом з снігом лютує, Засліплює брови і вії, З очей, мов з проталин, пульсує Струмочок живої надії. І знову земля якутська, То дощ, а то знов заметілі. Ніколи б не вибравсь з багнюки, Якби не твої довгі вії. Від втоми в очах аж іскриться, І людям таке не присниться, І де лише брали ми сили? Прийшов би генсек подивиться. Та віра у краще, в Майбутнє – Вона мене вічно водила, Бо щоб я робив тут без тебе, Якби ти мене не любила? 13.4.1984 р.