Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Все що маю, все б віддав! 3.2.1992 р. КОЛИ ЗАКИПАЄ КРОВ Коли в дівчини закипає кров І полум’ям її палають очі, То так і знай, що вже прийшла любов І що вона вже не діждеться ночі. 2.2.1992 р. В ДУШІ ПРИПЛИВИ В душі припливи і відливи, Як верби з полем шепотять, І ніби чайки білокрилі Весь день з твоїх грудей летять. Та не питаю, чи кохаєш, Й мене про це ти не питай, А як не прийду я додому То і мене ти не шукай. Я теж люблю і Галю, й Тому, В чужий залізти коровай. Але не хочу йти додому, Де не шумить веселий гай. Бо ці розмови в нас про вірність, То, знаю я, – суха трава, То просто-напросто – наївність І є не більше як слова. А якщо станеш дорікати, Що я хожу без тебе в гай, То не ходи сама гуляти, Або й мені не заважай. 2.4.1978 р. ЖІНКА, ЯКА КОХАЄ Люди вже сміються з тебе, Що брешеш їм ти більш, ніж треба, Бо не такі вони й дурні, Щоб довірятися брехні. Бо жінка та, яка кохає, Вона із дому не втікає. Ну а чужим бродяжкі раді, Бо ті завжди, як на параді. І можна їх і так, і… так, Отож, чому б й не погулять? Бо, якщо вам сказать до всього: Їм, як й тобі – все до… одного. Отож, живи і мовчки радуйсь, Кради, люби і не оправдуйсь. 14.6.1978 р. СТРАХ В нас підлабузництво вже стало невід’ємним І цим уже людей не здивувать, Тож і не дивуйтесь, що лакеїв Стали вже бидлом називать. А бидло мусить працювати, Бо в праці всі якраз вони, Й навіщо знати їм про Ялту Або Гавайські острови? Бідних ніде не поважають, То ж запитайте ви вождів, Чому лакеїв виживають Й на їх місця везуть жидів? Й хоч ті не сіють і не віють, Та, гляньте, як вони живуть! А перед ними дурні мліють І все, що мають, їм несуть. І хоч бандити ті радіють, Що нас загнали в Магадан, Та ми він того не сірієм, Бо пан, як справжній – скрізь він пан. Й від того більш хохли мужніють І ніби лицарі живуть, Й перекривають шлях стихіям, І Україну бережуть. І хоч усі бояться страху, Та дух сильніший за життя, Бо він творив «Собор», і «Плаху», Й національні почуття. І їхній дух – то наші гори, То наша армія дібров, І нестрашні нам мухомори, Де з страхом бореться любов. Бо честь, /як є вона в людини/, Вона мужніє з кожним днем, А бюрократ з партійним стажем Згорить антоновим вогнем. І хоч ще нами страх керує, Але прийде йому кінець, Отож, нехай це пам’ятають Оті, що кличуть нас на герць. 14.5.1988 р. ТАКА РОБОТА З вас деру – така робота, Адже я – слуга народа. А щоб ти був бригадиром, Чи ходив би ти за пивом? Чи орав би землю ралом, Якби був ти генералом? То-то-то воно і є, Кожному в житті своє. – А народ? – Скажи Ісаку, Хай себе цілує в с..ку. Як й раніше цілував, Щоб не спав і не дрімав. Бо як став я депутатом, Значить я вже – Бог і тато. 31.1.2000 р. ЯК ШЕПЧУТЬ ВЕРБИ Як шепчуть верби опівночі,