Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Нумо, хлопці, всі у путь! Так було і так щодня Йде у наступ жидовня. То ж дивіться, розум майте, І жидам не довіряйте. П.С. Не злом вирішують всі справи, А по-людському, за столом, Бо що було б, якби всі люди Усе рішали батогом? А світ – єдиний, неподільний, І це усім потрібно знать. Чи в Крим когось ми не пускали, Як гроші ніде вам дівать? А Крим й без нас вже поділили, Що й нам там нічого робить, Отож і нічого щосили, Що ми такі-сякі трубить. А жіночок усім там хватить, Було б у вас там чим стрілять... Отож, чи варт один одному За «росіян» хребти ламать? 16.9.2008 р. КОЛИ Я ДОНЕЧКИ НЕ БАЧУ Як довго донечки не бачу, В душі щось діється моїй, І кожна дівчинка русява Мені нагадує її. І хочеться її догнати, На руки взяти, обійнять, Їй щічки, носик цілувати, І щось їй лагідне сказать. Як хочеться завжди буть поруч І щось із нею говорить, Бо забувається все горе, Коли до мене прибіжить. 14.6.1976 р. КОЛИ ДИВЛЮСЬ НА ОРДЕНИ Коли дивлюсь на ордени Й на ті зірки, на ті медалі, Що носять доблесні сини, Я б їх гонив, як псів, щодалі. Й мені їм хочеться сказать, Що ви – розбійники завидні, Ваші зірки – то мозолі, А ордени – то наші злидні. Тому й блищать вони слізьми, Тому вони такі пекучі, Немов кроваві мозолі І до крові протерті пучки. То де ж ваш сором, скромність де? Де те святе, чому нас вчили? Невже не чуєш, як гуде Народ, з якого тягнеш жили. 16.6.1976 р. ЩОБ СМІЯВСЯ ГАЙ Щоб була любов між нами І завжди веселий гай, Ти наповни гай піснями Й разом з іншими співай! 18.11.1988 р. ЧОРНОБИЛЬ Ой, не війте, вітри, ви із України, Де одні нещастя, де одні руїни, Де в страшенних муках, в писаночках-хатах Помирає наша Україна-мати. Щоб того не бачить і того не чути Як на Україні в нас реве ревучий, Щоб того не бачити і того не чути, Як притихли гори і Дніпровські кручі. Як по Україні стогін покотився І в безмежне горе він перетворився. Де пройшовсь не турок і не орди хана Дикого Чингіса, злого Тамерлана, А пройшлись, мов орди, хлопці-комуністи, Що тепер вкраїнцям ні пройти, ні сісти. Землю всю загадили, заразили ліс, Й все, що було зроблене, мов козі під хвіст. Й нікому жалітися, Боже борони... Він же наший розум, що ж без нього ми? Бо якщо не стане в шкіряних пальто, Хто ж тоді повчатиме всіх нас тоді, хто? Чи може я не так все розумію, Чи може я від злості озвірів, Що вже, пробачте, й на своїх кидаюсь, Стрічаючи замучених братів? Яких де хочте, можете зустріти, Але не там, де виросли вони. Що з торбами тиняються по світу Землі моєї доблесні сини. Можливо, щось не так я розумію Чи заблудивсь у власних помилках, Але ж, скажіть, шановні добродії, Нащо ж тоді макітра на плечах? 14.11.1988 р. ЯКЩО НЕМА ГРОШЕЙ Хоч й не в грошах все наше щастя, Проте без грошей ти – ніхто, Навіть на вас не гляне й цуцик, Як не даси йому кісток. 2.2.1986 р. ТИ НЕ ПРИЇХАЛА Ти не приїхала, міледі, Можливо це й переживу Й любов’ю, що із нетерпіння, Десяток віршів напишу.