Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Хай всі зі мною посумують, Трохи пожуряться нехай, І через поле над рікою Нехай підуть в зелений гай. Туди, де грім і блискавиці, Де вітри з хмарами живуть, Туди, де феї із столиці Мене до себе в гості ждуть. 8.6. 1976 р. ЛЮБОВ, ЯК ДЕНЬ Любов, як день: ось ясний, Сонце, А ось, дивись, пішли дощі, І злива ніжності рікою Прорвалась вогнищем з душі. Дощем гарячих поцілунків Всю ніч із зрілих блискавиць, Аж поки будеш порятунку З тих голубих прохать криниць. Які завжди про тебе мріють, Або завжди про це мовчать, Або вже так вогнем зігріють, Що будеш все життя кричать. 8.6.1976 р. ПОЛЕ ВОЛОШКОВЕ Твоя краса – то диво волошкове, Твоя краса – то вічна в небі синь, Бо ти для мене – то найкраще слово В якому все: і біль, і запах динь. Твоя краса – то весняні потоки, Твоя краса – то радощі земні, І я не знаю, що б робив всі роки, Якби в житті не стрілась ти мені? 4.1.1989 р. ЧОРНОБИЛЬ Хтось садив огірки на долівку, А сусід, що стояв у плащі, Їм порадив сховать все під плівку Від кислотних й родонних дощів. Над Майданом гриміли овації, А під оплески сонних трибун Над землею пливла радіація, Ніби злючий шулічий табун. А в цей час скрізь лунали овації, Переходячи в грізне: «Ура»! А в цей час помирала в нас нація І втікав хто куди із двора. А в цей час над Чорнобилем хмарище, Задихалися діти й земля, А в цей час, мов щурі від пожарища, Розліталась бридка мошкара. Бігли слуги народні, їх діти В протигазах, у танках, хто як, Утікали сини Афродіти, Бо й над ними завис отой страх. Бігли всі, хто хоч трохи мав розуму, Ніби ті пацюки з корабля, А в цей час від партійних тих радощів Помирала у муках земля. Ну а я, коли взнав про ту зраду, Гнівом-вибухом заклекотав, Й так хотілось вліпить тому гаду, Що усім нам життя зруйнував. А людей з кожним днем усе меншає: Там корозія, там гербіцид, Бо над нами зневага скрізь мешкає, Заправляє якою бандит. Скоро так всю Планету споганять Оті Мойші, ті Гершки-чини, Ті губаті муштровані гади, Що в полон нас взяли без війни. 16.5.1988 р. ЯКЩО ПРИЇДУ – Якщо прийду я, люба, в двір, То не до тебе вже, повір. 7.10.2003 р. МОЯ ЖУРБА Я б повірив у те, що кохаєш, Якби голову не відвертала І якби, як стоїш біля мене, То на інших ти не поглядала. А тому і болить моє серце Й що робити з тобою не знає, Бо як руки кладеш ти на плечі, То душа, ніби дзвін калатає, Бо як ти посміхнешся до мене То, здається, всміхається вечір, І хоч знаю, що ти непутьова, Та беру твої ноги на плечі. 21.2.1972 р. ЖУРАВЛИНИЙ КРИК Осінь, як ніколи, розум наш лоскоче, І, немов берізка, золотом тріпоче. Як мережить в небі осінь павутину, Так і знай: невдовзі принесе нам зиму. Осінь починає розум лоскотати Жовтими листочками, що летять з-за хати, Прохолодним ранком, журавлиним криком, Щоб відсвяткувати це, як кажуть, з шиком. А тому й звертаюся я до всіх вас, люди, Чому ви буваєте, як собакі люті? Краще поглядайте ви на ті Бермуди, Де жиди на Сонці прогрівають дупи. І незабувайте, що життя не вічне, І в житті по кожному вже палає свічка.