Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

І тягну тульчаночку, І дивлюсь – не надивлюсь На свою коханочку. Прощавай, зелене літо, Перший і десятий клас, Я сьогодні в Київ їду, Щоб поглянути на вас. Де приливи, там й відливи, Й так воно мільярди літ, Бо хіба ж родили б сливи, Щоб не був спочатку цвіт? 11.2.1999 р. ЧОМУ ЛЮДИ БІСЯТЬСЯ? Я не знаю, чому люди бісяться, І не знаю, що хочуть вони? Як сидять полонянки під Місяцем І шепочуться з вітром лани. Я не знаю, чому люди сваряться? Може думають, більш проживуть, А тому так безбожно стараються І друг друга за душу беруть. Може думають, дужими лайками Зможуть ніжність кохання вернуть, А тому і бренчать балалайками Поки гарно пенька їм дадуть. 18.4.1968 р. ЯКЩО ХОЧЕШ ЖИТИ В нас про все писати можна, Навіть говорити, Тільки шефа не чіпай, Якщо хочеш жити. Гай, гай, гаю гай, От зібралась братія, А ще кажуть, що в державі Нашій – демократія. 15.12.1976 р. ЗАБУДЬ ПРО СТРАХ! Для того, щоб відчути волю, То більше ти гуляй по полю, Забудь про страх і про роботу, Сходи в театр десь у суботу, Поїдь в музей, на пляж, у гай, Думками в небі політай, Відчуй всі запахи дібров, В яких ховається любов. І будеш ти також співати, Ще й вірші ти почнеш складати. О, моя люба, моя доле, Поглянь, як зайчик моркву поле, Поглянь, як зорі миготять, Поглянь, як всі чогось хотять! 14.6.1976 р. ТАМ, ДЕ ПОСМІХАЮТЬСЯ ОЧІ Там, де очі посміхаються, Не потрібні вже слова. Тож навіщо вам те знати, Де і з ким вона була? ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ Може десь тяжіння є і неземне, Але те тяжіння не тягне мене. Хай, можливо, зорі й мають таїну, Але я шукаю на землі – земну. 18.1.1999 р ЩАСЛИВА – Через те, що я – чарівна, Кажуть всі, що я – царівна. А тому така й щаслива, Бо весела і вродлива. І нікому з тих, що просять Не крутила зроду носом: – Не спаде від того попа, Я ж, простіть, не Пенелопа. 1.11.1989 р. ЧОРНІ ЗОРІ Я пам’ятаю чорні зорі, Як ми ходили по стерні, І ти негадано-нежданно Раптом мені сказала: «Ні!». І після того, як сказала, То день відразу почорнів, Душа моя в неспокій впала І я все зразу зрозумів. О, як мені тоді хотілось, Щоб хтось сказав мені: «Люблю!» Та скрізь закаркали ворони, Бо хоронив любов свою. А птахи в лісі щебетали, Немов нічого й не було, Моє кохання помирало, А людям байдуже було. 22.8.1973 р. КОЛИ ЗАХОДИТЬ СОНЦЕ Зникають човники житейські, Що нас носили по землі, Уносять наші душі в Космос, Немов космічні кораблі. І ніби струни на гітарі Вони натягують журбу. Й прощайте, Анечки і Валі, Яких любив я і люблю. Я вас любив. То все найкраще, Що в світі нашому я мав, Бо якби Бог мені не дав вас, То я б і радощів не знав! Я вдячний вам і Богу тоже, Що він мені вас посилав, І хоч він був не надто щедрим, Але мене не забував. А тим, що кажуть: «Щастя в правді» – Не вірте в їхні казочки,