Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

6.8.1973 р. ПОПАВ У РОЗПАЧ Плач, душа, моя! Плач, голоси! Плакати також потрібно із гідністю, А ти, доле, мій біль пригаси, Розлучаюсь сьогодні я з вірністю. 8.6.1976 р. ПЕТЕРБУРЗЬКІ СТОВПИ Зараз всі в нас «святі». Що не пан – то і Бог, Кожен дивиться, де б що поцупить. Та і приклад в нас є з кого брать: Це оті – яким люди до дупи. Але що з них візьмеш? Як з козла молока, Як усе, що було, прогуляли, І куди не піди, і на кого не глянь – Стали всі, як вовки та шакали. Й ти до нього не йди, і його не чіпай, І нікому нема до нас діла, Мов на люд наш, аби той як більше мовчав, Хтось прокляття наслав, щоб ми й досі у жопі сиділи. То куди ж це ми, люди, сьогодні йдемо? І куди це ведуть нас ці босси? Прокидайся, народ! Прокидайсь і не жди, Як не хочеш зовсім бути босий. Зараз всі в нас святі. Що не пан – то і Бог, Що вже нікого й в дупу послати. І всі стали поважні, немов індюки... Скільки ж можна сидіть і мовчати? Зараз всі в нас святі. Що не пан – то і Бог, Але де ж ті були «Боголюби», Як ламали церкви і трощили хрести, Й реготіли з усіх на всі зуби? Ну а зараз отим петербурзьким стовпам – Їм зірки, їм кокарди, квартири, І розгулюють ті жеребці по морях Як й раніше – вовки й рекетири. Їм і Крим, і Кавказ, і Мальдиви, й весь світ, І «телички», яких забажає... Щоб не дай Бог, не видох державний той цвіт, Що державу й народ обкрадає. 8.5.1997 р. БАГАТІЄМ… З кожним роком багатієм І заможніші стаєм, Про свинину тільки мрієм, Зате маєм – ЕВМ. 5.5.1976 р. БІЛЯ ПРИСТАНІ В хаті із буквариком Танечка стояла: – Хто такий член партії? – В татка запитала. – Це така порода, як тобі сказати, Що любила людям все-все обіцяти. Ну а хто не вірив в їхню тріпотню, Тих або до стінки, або всіх в Чечню... – А навіщо тре’ було їм людей вбивати? – Щоб не заважали тим Членам царювати. Тож ходили селами й на «цимбалах» грали, І дівчат гарнесеньких скрізь вони хапали. Щоб так, як при Цезарі, ті не відмовляли, Бо, мов так потрібно все це – для держави. Бо щоб їхня влада мала процвітати, То державу треба було – кров’ю поливати. А мужчин тому ті вилупки вбивали, Щоб ті дурні менше їм «Ура!» кричали. Так було при Цезарі, так і при Микиті Бігала та банда, мов зайці по житі. Вівць всіх переріже та бридка холера, Ну а все те звалить візьме на Бандеру. А щоб всім як більше й ще принести горя Їм було потрібно крові ціле море. Та народ одначе наш не залякати, Хай би там гриміли танки і гармати. Бо народ, як в морі велетенська хвиля, Всю брехню й жорстокість, а однако змиє. А з вовків, що носять й ще овечу шкуру, Знімуть врешті маску й віддадуть до суду. 6.10.1989 р. ОЧІ Є очі, що із ніг збивають, В які б дивились ви без меж, Які завжди тебе гукають, Аби до них прийшов ти теж. Бо як вони на тебе глянуть – Душа світліє і бурлить, Бо хочеться ті очі любі Завжди, як стрінуться – любить. 9.10.1972 р. ЯКЩО ТЕБЕ ХОЧУТЬ Хочуть тебе і хочеш ти – віддайся! Як Бог простить, і люди теж простять, Та надто вже собою не пишайся І не хвались, що всі тебе хотять. Ревнощі, докори – все до біса, Досить себе мучить і