Том 5 - Леся Українка

М а в к а Та добре, можу й переодягтися.

(Іде е хату. Звідти виходить дядько Л е в.)

Мати Хоч би по дякувала!

Лев

Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим аавииила?

М -а т ж

А та, братуню, вже б не відзивався, коли не зачкьають! Тж б іще зібрав сюди усіх відаюм із лісу.

Лев

Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав бж, а то... «відьом із лісу!» — де ж є відьма в лісі? Відьми -живуть по -селах.,.,.

М а т и

То вже ти на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй ту погань лісову, то ще діждешся колись добра!

Л е в

А що ж? Таки й діжду.

Що лісове, то не погане, сестро,— усякі скарби в лісу ждуть.,.

Мати ( глузливо)

Аякже!

Лев

З таких дівок бушаюта люд®, от що! Мати

Які з їх люди? Чи тж вшшся? Та?

Л ев

Та що ти знаєш? От небіжчик дід казали: треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така саміська, як і наша.

М а т и

Ну, а куди ж тоді відьомська шара подінеться?

Лев

Ти знов таки своєї?..

От ліпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!

Мати

Йди!

Або ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши; головою.

Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиваики і поли-иялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і зало-жене навколо голови.

Мавка Вже й перебралась.

Мати

Отак що, іншого.. Ну, я піду — управлюся тим часом з дробиною.

Хотіла я піти до· конопель, так тут іще не скінчена робота, а ти до неї щось не вельми...

Мавка

Чом же?

Що тільки, вмію,, рада помогти.

М а т в

От.о-то й ба, що нежонечие вмієш: політниця з тебе абияка, тащити сіна — голова боліла...

Як так і жати ма-єш...

Мавка (з острахом)

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

Мати

Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?

(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці.)

Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявший з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р...»)

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб

його рубати.

Мавка

Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.

Лукаш

Ай, дай спокій!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вічі.

Ну, то дай сухого...

Мавка

(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобі багато треба?

Лукаш А що ж? Оцим одним загороджу?

Мавка

Чогось уже і ти став непривітний...

Лукаш

Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..

Мавка Чого їй треба? І яке їй діло?

Л у к а ш Та як же? Я ж їм син...

Мавка

Ну, син,— то що?

Л у к а ні

Бач... їм така невістка не до мислі...

Вони не люблять лісового роду...

Тобі недобра з їх свекруха буде!

Мавка

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки — не розумію!

Л у к а ні

їм невістки треба, бо треба помочі — вони старі.

Чужу все до роботи заставляти не випадає... Наймички — не дочки...

Та правда, ти сього не зрозумієш...

Щоб наші людські клопоти збагнути, то треба справді вирости не в лісі.

Мавка ( щиро)

Ти розкажи мені, я зрозумію, бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла усі пісні сопілоньки твоєї.

Л у к а ш Пісні! То ще наука невелика!

Мавка

Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший — він скарби творить, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось...

(Раптом уриває.)

Ти смієшся?

Л у к а ш

Та справді, якось наче смішно стяло... Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацію!

( Сміється.)

Мавка (шарпає на собі одежу)

Спалю се все!

Л у к а ш

Щоб мати гірше гризли? Мавка

Та що ж, як я тобі у цій одежі неначе одмінилась!

Л у к а ш

Так я ж знав! Тепер уже почнеться дорікання...

Мавка

Ні, любий, я тобі не дорікаю, а тільки — смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.

Л у к а ш

Я щось не розберу, що ти говориш»

Мавка

Бач, я тебе за те люблю найбільше, чого ти сам в собі не розумієш, хоча душа твоя про те співає виразно-щиро голосом сопілки...

Лукаш А що ж воно таке?

Воно ще краще, ніж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його і я не можу...

(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку.) Заграй мені, коханий, у сопілку, нехай вона все лихо зачарує!

Л у к а ш Ей, не пора мені тепера грати!

Мавка

То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.

Лукаш

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають накидачем...

Мавка

(спалахнула)

Так! хто не зріс між вами, не зрозуміє вас! Ну, що се значить «накинулась»? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?

Лукаш Була надія, що віддячусь потім.

Мавка

І знов чудне, незрозуміле слово — «віддячуся»... Ти дав мені дари, які хотів, такі були й мої — неміряні, нелічені...

Лукаш

То й добре, коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала — пам’ятай.

Мавка Чому я маю сее пам’ятати?

Мати (виходить із-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

Коли ти, дівонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вісень, дасть біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця — моторненька,—

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того... Ну, давай вже, любко,

мені серпочка — другого ж