Том 5 - Леся Українка

Готуйте, мамо, хліб для старостів,— я взавтра засилаюсь до Килипи!

(Іде в хату, двері зачиняються.)

«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.

Мавка (зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!

«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

ДІЯ III

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша.

Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорншо* щетиною, а1 долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу.

З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Л ісо в и к (придивляючись до постаті під хатою)

Ти, донечко?

Мавка (трохи поступає до нього)

Се я.

Лісовик

Невже пустив тебе назад «Той, що в скалі сидить»?

Мавка

Ти визволив мене своїм злочином. Лісовик

Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму?

Хіба ж то не по правді, що дізиав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом?

Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!

Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської,— не вгасить своєї муки злої!

Мавка

Не радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.

Лісовик

(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)

Не гідна ти дочкою лісу зватись! бо в тебе дух не вільний лісовий, а хатній рабський!

Мавка

О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було...

Я спала сном камінним у печері глибокій, чорній, вогкій та холодній, коли спотворений пробився голос крізь неприступні скелі, і виття

протягле, дике сумно розіслалось по темних, мертвих водах і збудило між скелями луну давно померлу...

І я прокинулась. Вогнем підземним мій жаль палкий зірвав печерний склеп, і вирвалась я знов на світ. І слово уста мої німії оживило, і я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено мені.

Лісовик

Де ж він тепер? Чому вій не з тобою?

Чи то й його невдячність невмируща так, як твоє кохання?

Мавка

Ох, дідусю! якби ти бачив!.. Він в подобі людській упав мені до ніг, мов ясень втятий...

І з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, повний туги і каяття палкого, без надії...

Людина тільки може так дивитись!..

Я ще до мови не прийшла, як він схопивсь на рівні ноги, і від мене тремтячими руками заслонився, і кинувся, не мовлячи пі слова, в байрак терновий, там і зник з очей.

Лісовик І що ж тепер ти думаєш робити?

Мавка

Не знаю... Я тепер, як тінь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її... Я серцем чую — вій вернеться сюди...

Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється

до стіни.

Лісовик

Дитино бідна, чого ти йшла від нас у край понурий?

Невже нема спочинку в ріднім гаю?

Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила і журиться, що ти десь забарилась.

Іди, спочинь.

Мавка (тихо)

Не можу я, дідусю.

Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.

К у ц ь

(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)

Ти, Мавко, тут?

Мавка А ти чого никаєш?

К у ц ь

Я їм коня притяг за гичку в стайню.

Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нікого більше!

Мавка

Ненавидіти! Ти оганьбив наш ліс!

Се так держиш умову з дядьком Левом?

К у ц ь

Умова наша вмерла вкупі з пим.

Мавка Як? Дядько Лев умер?

К у ць

Он і могила.

Під дубом поховали, а гірийшлося коло пенька старому спочивати.

Обоє полягли... Він пречував, що вже йому сей рік не зимувати...

(Надходить до могили.)

Ой, як же плаче серце по тобі, єдиний друже мій! Якби я мала живущі сльози, я б зросила землю, барвінок би зростила невмирущий на сій могилі. А тепер я вбога, мій жаль спадає, наче мертвий лист...

Ку ць

Жаль не пристав мені, а все ж я мушу признатися — таки старого шкода, бо він умів тримати з нами згоду.

Було і цапа чорного держить

при конях, щоб я мав на чому їздить.

Я блискавкою мчу було на цапі, а коники стоять собі спокійно.

От сі баби зовсім не вміють жити як слід із нами,— цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.

Ну, й я ж віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять — знов заїжджу»

Ще й відьму, що в чортиці бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!

Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли,

Пропасниця їх досі б’є за те, що озеро коноплями згидили.

Не буде їм добра тепер у лісі!

Вже тут навколо хати й Злидні ходять.

Злидні

(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним, гризьким го+ лодом на обличчі, з'являються з-за кутка хатнього) Ми тут! А хто нас кличе?

Мавка

(кидається їм навперейми до дверей)

Геть! Щезайте!

Ніхто не кликав вас!

Один Злидень

Злетіло слово,—

назад не вернеться.

Злидні (обсідають поріг)

Коли б там швидше нам двері відчинили,— ми голодні!

Мавка Я не пущу туди!

Злидні

То дай нам їсти!

Мавка (з жахом)

Нічого я не маю..,

Злидні

Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай!

Мавка

Се кров моя!

Злидні

Дарма! Ми любим кров.

Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать,

як собаки.

К у ць