Том 5 - Леся Українка
К и л и н а
Лукашушо,
ходімо на село!
Лукаш
Я не піду.
Я з лісу не піду. Я в лісі буду.
К и л и н а То що ж ти тут робитимеш?
Лукаш
А треба
все щось робити?
К и л и н а
Як же маєм жити?
Лукаш А треба жити?
К и л и н а
Пробі, чоловіче, чи ти вже в голову зайшов, чи що?
То так тобі з переляку зробилось.
Ходімо на село, закличу бабу,— тра вилляти переполох!
(Тягне його за руку.)
Лукаш
(дивиться на неї з легковажною усмішкою)
А хто ж тут недогарків отих глядіти буде?
(Показує на віз і начиння.)
Килина ( господарно)
Ой правда, правда, ще порозтягають!
Аби довідалися, що горіло,
то й набіжать з села людиська тії!
То вже хіба постій тут, Лукашушо.
Я побіжу, десь коней попрошу,— бо наші ж геть у стайні попеклися! — то зберемо на віз та й завеземо десь до родини твеї, може, пустять...
Ой горе! Якось треба рятуватись...
Останні слова промовляє, вже біжучи до лісу. Лукаш проводжає її тихим сміхом. Незабаром її не стає видко.
Від лісу наближається якась висока жіноча постать у білій додільній сорочці і в білій, зав’язаній по-старосвітському, намітці. Вона йде, хитаючись, наче од вітру валиться, часом спиняється і низько нахиляється, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче і спиняється біля ожинових кущів, що ростуть недалеко від пожарища, то випростується, і тоді видно її змарніле обличчя, подібне до Лукашевого.
Лука ш Хто ти? Що ти тут робиш?
Постать
Я — загублена Доля.
Завела мене в дебрі нерозумна сваволя.
А тепер я блукаю наче морок по гаю,, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю.
Ой уже ж тая стежка білим снігом припала...
Ой уже ж я в сих дебрях десь навіки пропала!..
Лукаш
Уломи ж, моя Доле, хоч отую ОЖИїїуг щоб собі промести, по снігу провести · хоч маленьку стежину!
Доля
Ой колись я навесні
тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти без ваги попід ноги...
Скрізь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги.
Л у к а ш
Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш під снігом а дивоцвіту стеблинку.
Доля
Похололи вже руки, що й пучками пе рушу...
Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу.
(Застогнавши, рушає.)
Л у к а ш (простягаючи руки до неї)
Ой скажи, дай пораду, як прожити без долі!
Доля
(показує на землю в нього під ногами)
Як одрізана гілка, що валяється долі!
(Іде, хиляючись, і зникає в снігах.)
Лукаш нахиляється до того місця, що показала Доля, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези. Сідає під посивілим від снігу довгим віттям
і крутить в руках сопілочку, часом усміхаючись, як дитина. Легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку, з’являється з-за берези і схиляється над Лукашем.
Постать Мавки
Заграй, заграй, дай голос мому серцю!
Воно ж одно лишилося від мене.
Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкриває груди.)
Живи моєю кров’ю! Так і треба, бо я тебе занапастив,..
Мавка
Ні, милий,
ти душу дав мені, як гострий ніж дає вербовій тихій гілці голос.
Л у к а ш
Я душу дав тобі? А тіло збавив!
Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!
(З невимовною тугою дивиться на неї.)
Мавка
О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю,— стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.
Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх.
Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю...
Грай же, коханий, благаю!
Лукаш починає грати, Спочатку [мелодії № 15 і 16] гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання [мелодія № 10, тільки звучить голосніше, жагливіше, ніж у першій дії] покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.
Вітер збиває білий цвіт з дерев. Цвіт лине, лине і закриває закохану пару, далі переходить у густу сніговицю. Коли вона трохи ущухла, видко знов зимовий краєвид, з важким навісом снігу на вітах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий усміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...
[25.УІІ 1911 р.]
ДОДАТОК
НАРОДНІ ВОЛИНСЬКІ МЕЛОДІЇ, ЯКІ ЛЕСЯ УКРАЇНКА ВИБРАЛА ДО «ЛІСОВОЇ ПІСНІ».
Andante ф ]-——ґ"II" V л P Iй t ■■' »■' e 4- я -■ j ■ Й | è^N_ C·—чг д· e 1 4fL--fh ±H=Andant JJ*=Jbf=gy їe ·—cл Л 'Ч—'S л f0-!^ -li >T pi ?—1* ..... A-u К h j>-p- iHft-fe -" i*J "jtI.....iT-fì ,."· 4 р-н№р:■ V лі fi ~Я' 9'“ ВГ ìAllegro f yj)s д л—E——Чпч -1-Г- --M ------ «—p -—L^-rK-AV p ff q ■ ^....-y -:-f—.—1 Д л p. _д....... д, . .. , Risoli ito -p-f-----p--f—j -f=4-ltS=p-fS—飗, ^^=te=i ^==q 4F= meno m ®.......л...р 4_f1P -ШOSSOL—^·— 7х a--p- . * · 1_f 1 -V tTTTt t-:u ^j, Andante =^=i- =y=i =H =y -—4—*- —1 Andant e-£3=^ =H%=^ 33f= —M ■f# --^ip a . 0. . s_p_z^z