Том 5 - Леся Українка

Л у к а ш Ти її ніяк не знаєш.

Мавка Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Л у к а ш

Сього ще мало.

Мавк а

Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Лушаш

Іще що!

М а в кга

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Лук а ш ( випростався)

А ти хіба вже лісова цариця, що так рядиш, хто має в- ліс ходити, хто ні?

М а в к а (сумна, з погрозою)'

У лісі є такі провалля, заховані під хрустом та галуззям,— не бачить їх ні звір, ані людина, аж поки не впаде...

Л у к а ш

Іще говорить про хижість, про лукавство,— вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури твеї.

М а в к а Я, може, і сама її* не знала...

Л у каш

Так, отже, слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене сміє ходити, а хто· ні, то ліпше сам я знов з лісу' заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе, як лис у’ пастці.

М га в к а~

Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волі.

Л у каш

По волі ж і піду, як тільки схочу, ніхто нічим мене тут не прив’яже!

М а в к< а Чж я ж тебе коли в’язати хтіла?

Л у к а ш

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній

задумі.

Дядько Лев (виходить із-за хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

Мавка (тихо, смутно)

Минає літо, дядечку...

Лев

Для тебе воно таки журба. Я міркував би, що вже б тобі не тра верби на зиму.

Мавка А де ж я маю бути?

Лев

Як на мене, то не тісна була б з тобою хата...

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако... Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми...

Якби ти на селі могла сидіти, то я б тебе прийняв.

М а в к а

Ні, я не можу... якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Лев

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу,— отут під дубом хай і поховають...

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби, та й тії постинали... Зеленій же хоч до морозу, кучерявий друже, а там... чи дасть біг ще весни діждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на ціпок.)

Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок.

З хати виходять: мати, Килина і Лукаш.

Мати (до Килини)

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

Килина

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано,— я боюся.

Мати

Лукашу, ти провів би.

Лукаш

Чом же, можу.

Килина (поглядає на нього)

Та, май, робота є...

Мати

Яка робота увечері? Іди, синашу, йди, та надведи Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка,— коли б хто не напав!

Килина

Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло, а то й удвох боятимемось!

Л у,каш

Я б то?

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

М а т и

Та він у мене хлопець-молодець, ви вже, Килинко, честі не уймаите!

К и л и н а Ні, то я жартома...

(Завтжає Лева.)

Ов! Дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Лев

(удає, мов ж дочув)

Га? ідіть здорові!

(Йде тбі в лаю.)

К и л и н а Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі т церемонією» цілується з Ки-

липою.)

Кили н а

(вже на ході) .

Живі бувайте, нас не .забувай/ге!

М а т ж

Веселі будьте, та до нас прибудьте!

(Йде в хату і засовує двері за собою.)

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, аіоходою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву,

хату й гай.

Русалка

(підпливає до берега і заглядає до Мавки} здивована і цікава)

Ти плачеш. Мавко?

Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько?

Р у с а л к а

О, я!

Як я заплачу па малу хвилинку, то мусить хтось, сміятися до смерті!

Мав к а

Русалко!, ти: школи не кохала...

Р’ус а л к а

Я не кохала? Ні,, то ти забула, яке повинно» буть кохання справжнє! Коханая — як. вода,-— плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал — воно кипить, а стріне холод — стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє, — солом’яного духу дитина квола. Хилиться од вітру,, під. ноги, стелеться. Зостріне іскру — згорить, пе борючись, а потім з нього лишиться' чорний згар та сивий попіл. Коли ж йото зневажать, як покидьку, воно лежить, і кисне, як солома, вг воді холодній марної досади, під пізніми дощами каяття.

М а в к а (підводить голову).

Ти кажеш — каяття? Спитай березу, чи кається вона за тії ночі,, коли весняний вітер розплітав їй довгу косу?

Русалка А чого ж сумує?

Мавка

Що милого не може обійняти, навіки пригорнути довгим віттям;

Русалка

Чому?

Мавка Бо милий той — весняний вітер.

Русалка Нащо ж було кохати їй такого?

Мавка

Бо він був ніжний, той весняний легіт, співаючи, їй- розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй віночка,

і, пестячи, кропив росою косу...

Так, так... він справжній був весняний вітер, та іншого вона б не покохала.

Русалка

Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землі, бо вітра обійняти повік не зможе — він уже пролинув.

(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)

Мавка знов