Том 5 - Леся Українка

гае,— Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу.)

Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані. Потерчата теж зникають.

Дядько Лев (прокинувся від крику)

Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?

Цур-пек! щезай!

( Оглядається.)

Лукашу, де ти? гов!

Л у к а ш

(озивається з верби)

Я тута, дядьку!

Лев

А ти тут чого?

(Підходить і заглядає на вербу.)

Зліз на вербу, ще й з дівкою!

Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.

Л у к а ш

Ой дядьку!

Я тут було в драговині загруз, натрапив на вікно, та вже вона (показує на Мавку) порятувала якось.

Лев

А чого ж ти стикаєшся отут як потороча? — таж поночі!

Лукаш Я світляки ловив...

(Уриває.)

Л е в

(завважає світляки на Мавці)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

М а в к а

Я ж, дядечку, його порятувала.

Лев

Дивись ти — «дядечку»! Знайшлась небога! А хто ж його призвів у пастку лізти?

(Докірливо хитає головою.)

Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж і я Лісовика,

то вже не вирветься,— в пеньок дубовий

вщемлю те бородище-помелище,

то буде відати! Бач, підсилає,

своїх дівок, а сам — і я не я!

Мавка (швидко збігає з верби)

Ні, він не винен! Хай Змія-Цариця мене скарає, якщо се неправда!

І я не винна!

Лев

От, тепера вірю, бо знаю, се в вас присяга велика.

Л у к а ш

Вона мене порятувала, дядьку, от бігме згинув би тепер без неї!

Лев

Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу.

(До Лукаша.)

Чого ж ти

по світляки погнався на болото?

Хіба ж вони по купинах сидять?

Лукаш Та то якісь були такі летючі!

Лев

Еге! То знаю ж я! То Потерчата!

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчуків, то ще побачим, хто тут заскавучить!

Голоски Потерчат

(озиваються жалібно, подібно до жаб'ячого кумкання)

Ні, ні, дідуню!

Ні, ми не винні!

Ми в драговинні ягідки брали.

Ми ж бо не знали, що тута гості, ми б не зринали із глибокості...

Ой нене, сум!

Нум плакать, нум!

Лев

Чи бач, як знітилась невірна пара, відьомський накоренок! Та нехай, я вже дійду, хто винен, хто не винен!..

(До Лукаша.)

А що, небоже, чи не час додому?

Ходім помалу.

(До Мавки.)

Будь здорова, дівко!

М а в к а

Ви завтра прийдете? Я покажу, де є хороше дерево на хату.

Лев

Я бачу, ти про все вже розпиталась.

Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати. Ходімо. Прощавай!

(Рушає.)

Мав к а (більш до Лукаша, ніж до Лева)

Я буду ждати!

Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, без« гучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.

Мавка ( сама)

Коли б ти, нічко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, сліз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!..

Батьку мій рідний, темненький гаю, як я«е я ніченьку сюю прогаю?

Нічка коротка — довга розлука...

Що ж мені суджено — щастя чи мука?

Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява надлила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.

ДІЯ II

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11,

12, 13].

Мати Л у к а шева (виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

Лукаш

(виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)

Тут я, мамо.

Мати

А чи не годі вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стій!

Лукаш Яка ж робота?

Мат и

Як — яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Лукаш

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

Мати

Коли ж воно оте «нехай-но» буде?

Тобі б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!

Лукаш

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає.

Мати

Одчепися

з такою поміччю!

Лукаш

Сами ж казали, що як вона глядить корів, то більше дають набілу.

Мати

Вже ж — відьомське кодло!

Лукаш

Немає відома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засівав?

Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками попідвіконню — любо подивитись!

Мати

Потрібні ті квітки! Таж я не маю у себе в хаті дівки на виданню...

Йому квітки та співи в голові!

Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.

Куди ти?

Лукаш

Таж обору городити!

(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою.)

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

Мати

(непривітно)

Чого тобі?

Мавка Де, дядино, Лукаш?

Мати

Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дівці уганяти.

Мавка Мені ніхто такого не казав.

Мати

Ну, то хоч раз послухай — не завадить.

(Прикро дивиться па Мавку.)

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько,— усе як відьма ходить. Нечепурно.

І що се за манаття на тобі?

Воно ж і невигідне при роботі.

Я маю дещо там з дочки-небіжки, піди вберися — там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню