Том 5 - Леся Українка

Я без тебе гину!

Де ти? Де ти? Де і*

Біжить і собі в ліс. Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»

По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає. Над озером стає

білий туман.

Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.

Лев (сердито воркоче)

Той клятий Водяник! Бодай би всох!

Я, наловивши риби, тільки виплив на плесо душогубкою,— хотів на той бік передатися,— а він вчепився цупко лапою за днище, та й ані руш! Ще трохи — затопив би!

Ну й я ж не дурень, як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса,— бігме, так і відтяв би! Та проклята ж пара — штурхіць! — і перекинула човна!

Я ледь що вибрався живий на берег,

І рибу розгубив... А, щоб ти зслиз!

(До Лукаша.)

А тут іще й тебе щось учепило,— кричу, гукаю, кличу — хоч ти згинь!

І де ти длявся?

Лукаш

Та кажу ж — був тута, вирізував сопілку.

Лев

Щось довгенько вирізуєш, небоже, сопілки!

Лукаш (ніяково) Або ж я, дядьку...

Лев

(усміхнувся і подобрів)

Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода!

От ліпше хмизу пошукай по лісі, та розпали вогонь,— хоч обсушуся, бо як його таким іти додому?

Поки дійдем, ще й тая нападе — не тута споминаючи — цур-пек! — а потім буде душу витрясати...

Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.

Дядько Лев (сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! і губка змокла... і трут згубився... А, нема на тебе лихої трясці!.. Чи не наросла на дубі свіжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки).

З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Лев

(ужахнувшись)

Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!.. (Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї. Вона трохи відступає. Він прочитує, замовляючи, дедалі все

швидше.)

Шіпле-дівице,

Пропаснице-Трясавице!

Іди ти собі на куп’я, на болота, де люди не ходять, де кури не піють, де мій глас не заходить.

Тут тобі не ходити, білого тіла не в’ялити, жовтої кості не млоїти, чорної крові не спивати, віку не вкорочати.

Ось тобі полинь — згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера і зливається з туманом. Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку і розпалює· вогонь.

Лукаш

Ось нате, дядьку, грійтеся.

Лев

Спасибі.

Ти догоджаєш дядькові старому.

(Розпалює коло вогню люльку.)

Тепер що іншого!

(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь.)

Лукаш

Якби ви, дядьку, якої байки нагадали.

Лев

Бач!

умалився!.. А ти б якої хтів?

Про Оха-Чудотвора? Про Трьомсина?

Лукаш

Такі я чув! Ви вмієте інакших, що їх ніхто не вміє.

Лев

(надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царівну-Хвилю розкажу.

(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом.) Якби нам хата тепла та люди добрі,

казали б ми казку, баяли байку до самого світу...

За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами, то єсть там дивний-предиввий край, де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сідає, місяць не погасає, а ясні зорі по полю ходять, таночки водять.

Отож у найкращої зорі та знайшовся син Білий Палянин.

На личку білий, на вроду милий, золотий волос по вітру має, а срібна зброя в рученьках сяє...

Л у к а ш Ви ж про Царівну мали.

Лев

Та зажди!..

От як став Білий Палянин до літ доходжати, став він собі думати-гадати, про своє життя розважати:

«З усіх я, каже, вродою вдався, а ще ж бо я долі не діждався.

Порадь мене, Зірнице-мати, де мені пари шукати; чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князівством, чи межи простим поспільством?

Що хіба яка царівна та була б мені рівна...»

(Починає дрімати.)

От і пішов він до синього моря, і розіклав на березі перлове намисто...

Л у к а ш

Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Лев

Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

...От і розбіглася на морі супротивна хвиля, а з теї хвилі вилетіли коні, як жар червоні, у червону колясу запряжені...

А па тій колясі...

(Змовкає, зможений сном.)

Л у к а ш

Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?

Лев (крізь сон)

Га?.. Де?.. Яка Царівна?..

Л у к а ні

Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія

№ 10].

В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогшо квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.

Покрай лісу таємниче біліють стовбури осик та берез. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хаїців; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі. З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.

М а в к а

Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько, що закрила ти моє личенько!

І вам, стежечки, як мережечки, що вели мене до березочки!

Ой, сховай мене, ти, сестриченько!

(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур.)

Лукаш (підходить до берези, нишком) Ти, Мавко?

Мавка (ще тихше)

Я.

Л у к а ш Ти бігла?

Мавка

Як білиця.

Л у к а ш

Втікала?

Мавка

Так!

Л у к а ш Від кого?

Мавка

Від такого,

як сам вогонь.

Л у к а ш

А де ж він?

Мавка

Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Л у к а ш

Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається і листом шелестить.

Мавка (відхиляється від берези)

Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.

Лукаш

Притулись до мене.

Я дужий,— здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони