Том 5 - Леся Українка
Ой господи! Чи довго сеї муки?
Учителю! На що мене покинув?..
Коли ж те царство боже? Де ж воно?
Чи доживе душа моя до нього?..
Мовчазне, здавлене ридання без сліз потрясає все її тіло. Вона встає і, хитаючись, мов билина од вітру, виходить із світлиці.
З/УІ 1909
ЛІСОВА ПІСНЯ
Драма-феерія в 3 діях
СПИС ДІЯЧІВ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»: ПРОЛОГ
«Той, що греблі рве». Русалка.
Потерчата (двоє). Водяник.
Дія і
Перелесник. Пропасниця (без мови). Потерчата.
Дядько Лев.
Лукаш.
Русалка.
Лісовик.
Мавка.
К у ц ь.
Мати Лукашева. Лукаш.
Дядько Лев. Мавка.
Русалка Польова.
Дія II
Кили н а.
Русалка.
«Той, що в скалі сидить». Перелесник.
ДІЯ III
Мавка.
Лісовик.
Ку ць.
Злид н і.
Мати Лукашева. К и л и и а.
Хлопчик.
Лукаш.
Діти Килинині (без мови). Доля.
Перелесник.
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро — тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.
Містина вся дика, таємнича, але не понура,— повна ніжної задумливої поліської краси.
Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. Па озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» — молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потока в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
«Той, що греблі рве»
З гір на долину біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю, всі гребельки зриваю, всі гатки, всі запруди, що загатили люди,— бо весняна вода, як воля молода!
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді.)
Потерчата
(двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)
Перше Чого ти тута блудиш?
Друге Чого зо сну нас будиш?
Перше
Нас матуся положила і м’якенько постелила, бо на ріння, на каміння настелила баговиння і лататтям повкривала, і тихенько заспівала:
« Люлі-люлі-люлята, засніть, мої малята!»
Друге Чого ж ти тут шугаєш?
Перше Кого ти тут шукаєш?
«Той, що греблі рве»
Тую Русалку, що покохав я змалку, бо водяній царівні нема на світі рівні!
Збігав я гори, доли, яри, ізвори,— милішої коханки нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду.)
Потерчата
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька, що збудувала ненька.
Убога наша хатка, бо в нас немає татка...
(Чіпляються йому за руки, благаючи.) Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на дні лежить рибалка над ним сидить Русалка...
«Той, що греблі рве»
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро,
Виплинь же, мила!!
Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
Русалка Се ти, мій чарівниченьку?!
«Той, що греблі рве»
( грізно)
Що ти робила?
Русалка
(кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи
його)
Я марила всю ніченьку про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії, збирала в кінви срібнії, без любої розмовоньки сповнила вщерть коновоньки...
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає.)
Ось кинь па дію червінця, поллються через вінця!
(Дзвінко сміється.)
«Той, що греблі рве»
( з’їдливо)
То се й у вас в болоті кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки сидіти край рибалки, глядіти неборака
від сома та від рака, щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка
(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі) Вже й розгнівився?
(Лукаво.)
А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться.)
Де ти барився?
Ти водяну царівну зміняв на мельниківну!
Зимові — довгі ночі, а в дівки гарні очі,— недарма паничі їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.) Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом.)
На цілу довгу мить тобі я буду вірна, хвилину буду я ласкава і покірна, а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду від рана до обіду, так, як твоя люба, або моя журба!
«Той, що греблі рве»
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир-миром!
поплинем понад виром!
Русалка (береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку, на жовтому пісочку,
в перловому віночку зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник
(Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий)
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні танки заводити з чужинцем?! Сором!
Русалка
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
В о д я н и к
Та знаю, знаю! Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве, зриває з озера вінок розкішний, що цілий рік викохують русалки, лякає птицю мудру, сторожку, вербі-вдовиці корінь підриває і бідним сиротятам-потерчатам каганчики водою заливає, псує мої рівненькі береги і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає, коли жадібне сонце воду п’є із келиха мого, мов гриф неситий, коли від спраги никне очерет, зоставшися на березі сухому, коли, вмираючи, лілеї клонять до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Під час сеї
