Том 5 - Леся Українка

А ті ніяк забутися не можуть, що з них колись були царі тутешні.

Отож мій владар мусить їх терпіти, хоч жаль дивитись, як вони снують навколо нього павутиння злості і замислів злочинних. Страх бере за розум і чесноту мого пана, коли такі тарантули отрутні домують вкупі з ним безперестанку.

П у б л і й

Се справді товариство не найліпше для вірного підданця Риму. Цезар, либонь, загоджений не був би з того, якби довідався.

Се я сказав тобі по приязні, як річ приватну.

П у б л і й

(немов не почувши останніх слів Хуси, зміняє розмову)

А тут у вас у Галілеї — гарно!

Далеко придобніше, ніж в Юдеї.

Так якось зелено,— гаї та луки, і гори не такі сумні та голі.

Моя жона побачила за містом чиюсь маленьку віллу — иесогіршу — і мовила: «Отут би я жила,— се наче Тускулум» *.

X у с а

(удає надзвичайну радість)

Яке се щастя!

Я можу зараз волю ту вволити, бо вілла та моя! Благати буду твою дружину — в дар її прийняти.

О, се ж мене навіки ущасливить!

ГІ у б л і й

Не буду відмовлятися за жінку, либонь, вона сама прибуде хутко.

Скороход Габал (вбігає задиханий)

Високородна Марція зволила вже рушити до двору мого пана!

X у с а (Габалові)

Звісти мою жону.

Габал виходить.

(До Публія.)

Вона тепера моїй матусі дещо помагає: старенька вже нездужає ходити, а на рабинь спуститися пе можна у догляді за матір’ю.

Запевно.

Либонь, було сутужно без невістки твоїй матусі?

X у с а

Ох, і не сказати!

Вони ж так любляться! Але ^матуся вже згодилась терпіти, щоб Йоганна порятувать могла своє здоров’я, бо се ж конечна річ.

П у б л і й

Авжеж, відомо!

X у с а (встає)

Коли дозволиш, я піду назустріч твоїй дружині.

П у б л і й

Добре, вийдем разом.

Ідуть через сіни. Публій попереду, Хуса позаду. На ході Хуса шепоче до придверного раба: «Біжи до пані,—хай там поспішиться!»

Раб швидко подається.

Який час нема нікого, згодом увіходять ГІублій і М а р ц і я поруч, за ними Хуса. Марція немолода вже пані, обличчя суворого римського типу, рухи повільні, поводіння гордовите; одежа на їй уложена дуже майстерно; довга, дрібно-зафалдована стола *, темна, шовкова, з довгими рукавами, з вузенькою, але чудово гаптованою лиштвою, тягнеться ззаду по землі на лікоть; на голові у пані покривало яснішої барви й тоншої ткаики, ніж стола, притримане тоненькою діадемою старого золота. Крім сеї діадеми та ще коштовної камеї * коло коміра — покрас на матроні ніяких. Волосся зачесане з мистецькою простотою, розділене проділом і попущене так, що покривав більшу частину лоба і спадає хвилястими кучерями од скронів на груди.

Хуса, посадовивши гостей, сам не сідає.

Марція

(до Хуси)

А що ж се я не бачу господині?

X у с а

(ледве ховає свою безпорадність)

Вона от-от надійде привітати осяйне щастя у твоїй особі.

Либонь, її затримала матуся.

Клопочеться Йогаина бідна з нею!

А ще й сама нездужала недавно...

М а р ц і я

(до Публія, трохи підводячись, мов хоче встати)

То, може, ми не в йору прибули?

X у с а

Хіба ж коли не в пору сонце сходить?!

Та ось моя жона, твоя слугиня!

Увіходить Йоганн а, розкішно вбрана: у сріблястій, прозорій, пишно вигаптуваній шовками одежі, у золотому поясі; старосвітські великі обручки на руках, внизу і вище ліктя, на пальцях скілька перснів з дорогим камінням, на шиї рясне перлове намисто, на голові сітка й штучний убір з золотих обручів, шпильок, гребінців; довгі заушниці звисають аж до сурелів. Обличчя дуже підмальоване, скидається на маску. Йогаина стає на порозі і мовчки низько вклоняється гостям. Публій встає їй назустріч, Марція лишається сидіти.

Публій (до Йоганни)

баронській квітці мій привіт! Я радий, що рідний край вернув тобі здоров’я.

Йогаина дивиться на нього, не розуміючи.

X у с а (пошепки їй)

Що ж ти мовчиш?

Йогаина ( безвиразно)

Вітаю, чесний пане.

(До Марції.)

Прошу пробачити твоїй слугині, що не вспішилася тобі назустріч.

(Сідає коло Марції. Хуса сідає коло Публія.)

М а р ц і я

(обзирає Йоганну з голови до п'ят)

Се не дивниця,— ти роботу мала.

П у б л і й (до Марції)

От, розпитай лиш нашу господиню, які то саме купелі з квіток вона в Caponi мала,— може б, варто поїхати й тобі туди на купіль, адже Сарои уславився квітками.

М а р ц і я Невже там тільїш й слави, що квітки?

П у б л і й (з поглядом на Йоганну)

Ні, ще й саронського жіноцтва врода.

М а р ц і я

Жінки на сході, може, й непогані, але, на жаль, вони збавляють вроду надмірним малюванням,— вимагає того від них, либонь, краевий звичай. Щоправда фарби кращі тут, ніж в Римі. В нас не вдали б ніяк такої барви. (Показує на волосся Йоганни.)

Й о г а н н а

Волосся я не фарбувала, пані.

М а р ц і я

Я, власне, не про те ж і говорила.

Лише завважила, що сеї барви абиякий фарб’яр не може вдати, та рідко де трапляється й в натурі.

Я тільки раз подібне щось вбачала і то таки було — тут, в Палестині.

X у с а

(з ледве помітною тривогою)

Коли ж то саме трапилось, пречесна?

Недавно, сеї весни. На той час були ми з мужем у Єрусалимі.

Я з нуді в гинула у тому місті!

Знічев’я навіть згодилась дивитись на те видовисько, як розпинали якихсь там трьох злочинців.

X у с а

Як же пані

сподобалося теє?

М а р ц і я

Не цікаво.

Хоч, правда, я спізнилася на те, як саме до хрестів їх прибивали, застала вже, як висіли й копали.

Було людей ири тому небагато,— само простацтво; плакали, кричали.

То не видовисько, а просто бешкет!

(До Йоганни.)

І здумай, пані, у тому гурті я жінку вгледіла з таким волоссям,— але ж точнісінько! — як от у тебе.

Хуса каменів з жаху. Йоганна дивиться просто в вічі Марції, але та спокійно править далі.

Була, напевне, барва натуральна, бо то