Том 5 - Леся Українка

Обличчя я не бачила.

Хуса зітхає з полегшенням.

Бо жінка

лежала ницьма, розпростершись долі, немов без пам’яті, а може, п’яна, і всю її — волосся покривало, як мідяним щитом. Один розп’ятий, конаючи, щось крикнув, певне, з болю.

Тут жінка почала волосся рвати,

без крику, без ридання, так як мичку, мов їй і не боліло. Скрізь навколо його розносив вітер. Чиста шкода, як тії люди вроди не шанують!

І що за дикий звичай — виявляти так неподобно тугу?

(Завваоюає, що Йоганна відхилилась і закрила очі з виразом глибокого страждання.)

Що з тобою?..

Тобі недобре?.. Дати камфори?

(Дістає з мішечка, що при поясі, шматочок камфори і дає понюхати Йоганні.)

Я ще з конвалії тут маю ліки.

Ось випий, се на серце дуже добре.

(Подає маленький слоїчок Йоганні, тая не бере й хитає головою, що не треба. Марція з ображеним видом хоче сховати слоїчок у мішечок.)

Коли не треба, я не накидаюсь...

X у с а (суворо)

Йоганно, випий і подякуй пані!

(Бере з столика невеличку чарку, наливає ліки, взявши їх з поклоном від Марції, і подав Йоганні. Йогомна тремтячими руками бере чарку і випиває ліки.)

Марція А що? Вже ліпше? Правда, помічне?

X у с а

(нахилившись до жінки, мов з уважності, шепоче грізно) Та дякуй же!

Йоганна (слабким голосом)

Я дякую... Вже ліпше...

Марція (до Публія)

Се дивно, як тут всі бояться крові і всяких мук! Згадати — зараз млості!

П у б л і й (до Хуси)

Цікавий, чим ви бавите народ?

Ні гладіаторських боїв, ні цирку, ані театру навіть! Вряди-годи когось там розіпнуть — ото і все?

М а р ц і я

Та й гарного нічого не вбачаю у тих розп’яттях — витягнене тіло, опухлі руки й ноги...

(До Йоганни, що знов має мучений вираз.)

Знов недобре?

Й о г а н н а (робить зусилля й гамує свою муку)

Щось... голова болить...

М а р ц і я

Яка ти квола!

А знаєш, то тобі ще, може, вадить, що ти такі важкі покраси носиш.

Сей пояс кований — який тягар!

Або й такі обручки — се ж кайдани!

На голові десь півталанта злота,— не дивно, що вона тобі болить.

Та й перли річ нелегка, я те знаю.

Се, певне, теж такий краєвий звичай? Хвала богам, що в Римі вже немає такої поведінки.

X у с а

(під час мови Марції з досади кусає губи)

Се матуся її примусила отак убратись.

Звичайно, мати, як стара людина, не розбирає, що в часи новітні не можна звичаїв старих держати.

Я сам казав: навіщо се? Та мати вражається, коли в її клейноди невісточка кохана не вбереться.

(Показує на покраси.)

Се речі все, як бачиш, старосвітські.

Про тії перли є у нас в родині переказ, що аж триста водолазів втопилося, шукаючи їх в морі.

М а р ц і я

(придивляється до перлів, що на Йоганні) Цікаво!.. Що ж, намисто непогане.

Хуса подає Йоганні знак очима, щоб віддала Марції намисто.

Й о г а н н а

(здіймає намисто з шиї й подає з поклоном Марції) Прошу, прийми на спомин про гостину.

М а р ц і я

(ледве гамує жадібну втіху, беручи перли. До Йоганни, значно привітніше, ніж досі)

Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь, та пам’ятка від любої Йоганни, хоч би яка, для мене завжди мила!

(Надіває намисто.)

Хуса

Вшануй, пречесна пані, і мене, приятельки твоєї чоловіка, зволи прийняти в дар від мене віллу, що не здалась очам твоїм нікчемна.

П у б л і й (до Марції)

Ти пам’ятаєш? Там в гаю, за містом.

М а р ц і я (спалахує радощами)

Ах, тую!.. Я не хочу ображати гостинності твоєї, гречний пане.

Адже, по східному звичаю, гості не сміють відмовлятись від дарунків, бо то була б господарям образа?

Ху с а

Авжеж, такий у нас ведеться звичай. І я безмірно вдячний за уважність до мене й до звичаїв мого люду.

М а р ц і я

Коли б же я могла надію мати, що ми вас привітаємо у Римі!

П у б л і й

Наш друг у Римі буде незабаром в одній поважній справі.

М а р ц і я

Дуже мило!

(До Хуси.)

Конечне ж мусиш і Йоганну взяти,— я покажу їй всі пишноти Риму!

X у с а

Чи варті ж ми такої шани, пані?

П у б л і й

Я певен, що і в цезаря в палатах саронську квітку не морози стрінуть.

М а р ц і я

(глянувши скоса на Публія, до Хуси) Чи звідси видко мій новий маєток?

X у с а

Аякже! Тільки вийти у садок та трошечки здійнятися по сходах,— зовсім не прикрі сходи, запевняю! — увесь маєток наче на долоні.

Зболиш піти?

М а р ц і я

Я залюбки.

Йоганні

дозволь, шановна пані, тут лишитись, їй ще несила сходити на гору.

М а р ц і я

Авжеж, авжеж, нехай щадить здоров’я! (Завважаючи, що Публій наче думає лишитися з Йоган-ною, суворо глянула на нього.)

А що ж ти, Публію, хіба не йдеш?

Марція з Публіем виходять у садок, Хуса відстає від них. Чутно знадвору голос Марції: «Глянь, Публію, там озеро! Як гарно!»

Хуса

(шпарким, приглушеним голосом до Йоганни)

Я мало не забув тобі сказати...

Поклич... ні, краще йди сама в пекарню і розкажи, як треба готувати ту поливку до риби по-саронськи, що ти колись для претора варила.

Наглянь, щоб там її не зопсували.

Се дуже важна річ!

Йоганна

Я допильную.

Хуса

Я Марцію вже якось тут забавлю, поки ти справишся... Та слухай, жінко, не будь як зварена! Се що за спосіб гостей вітати? Слова не промовить!

Як вернешся, щоб я не бачив більше тих погребових строїв. Чи ти чуєш?

Йоганна

Я чую.

Хуса

З Публієм гречніша будь, та тільки так, щоб Марції не гнівать.

Й о г а н н а (хоче щось заперечити)

Я...

X у с а

(гнівним рухом перебивав їй)

Ну! Гляди мені — шануйся!

(Загрожує їй пальцем і поспішає в садок до гостей.)

Й о г а