Том 5 - Леся Українка

Се ж, може, й краще. Ти збулась клопоту, та й я вже думати не потребую.

І вір мені, що се далеко ліпше — такою буть рабинею, як ти, ніж панею такою, як Йоганна.

С а б і н а

Мені про те не личить розважати, бо хто ж така твоя рабиня? Пан мій все краще знає. Пан мій сам воліє приставником тетрархові служити, ніж бути на тетрарховому місці.

То божа воля — треба їй коритись.

X у с а

Сабіно! Гей, не будь така лукава!

Не доведе тебе се до добра!

С а б і н а

Хіба твоя рабиня що сказала?

Міряються поглядами.

Увіходить Йоганна, бліда як смерть, у руках у неї покраси,

X у с а (до Йоганни)

Все є? Гаразд. Тепер іди вбирайся.

Сабіно, поможи.

Йоганна (тихо)

Я сама...

X у с а

А я кажу — Сабіиа хай поможе, бо ти ж сама, либонь, того не знаєш, яка тепера поведінка в Римі на зачіски. А Марція вже звісно доглядиться, якщо не до ладу в уборах буде,— я ж того не хочу, щоб нас почесна гостя осудила.

С а б і и а (до Йоганни, облесливо)

Нехай дозволить владарка покласти крихіточку їй фарби на обличчя, бо трішечки здороження помітно.

Твоя рабиня вже доложить хисту: всі зморщечки отут попри очицях, навколо вустоньків і між брівками чудово замалює, зробить церу таку свіженьку, як була колись!

Й о г а н н а

(неживим голосом)

Ходім; роби, що хочеш.

X у с а

Тільки швидше!

Йоганна виходить, за нею Сабіна з одежею.

Раб

(з'являється на порозі)

Прибув високородиий Публій в гості!

X у с а

З дружиною?

Раб

Сам, без жони прибув.

Ху с а

(стиха до себе, заклопотаний)

Що за притичина?..

Раб тим часом розсовує запони, що закривали середній вхід до кімнати; одкриваються сіни й видко, як у них вступає знадвору Публій. Він ще молодий чоловік, але поважний рухами й виразом обличчя; тога на ньому так уложена, як личить людині значно старішій,— широкими заломами і спущена в подолі низько, мало не до п’ят.

Публій (ще з сіней)

Здоров, Хузане!

X у с а

(кидається йому назустріч)

Щасливий надмір, що тебе вітаю!

(Веде Публія за руку до порога світлиці, на порозі випускає руку, вклоняється й пропускає гостя наперед, роблячи руками рухи люб'язного запрохування. Потім, посадовивши Публія на кріслі, сам сідає напроти нього на

дзиглику.)

Чому ж твоя високородна пані мене, свого раба, не вшанувала, як намірялась?

П у б л і й (по хвилі намислу)

Гм... скажу по правді, ми вибрались удвох, але жона лишилась там, коло міської брами.

X у с а (стурбовано)

Чого? Що сталося?

П у б л і й

Нічого ніби, та ми в дорозі поговір почули, то Марція й наважилась пождати, поки я дам їй знати, чи годиться сюди прибути їй.

X у с а

(удає, що нічого не догадується)

Та що ж таке?

Який же поговір? З якої речі?

П у б л і й

Я, власне, й на хвилину не повірив.

Та хоч би навіть і була в тім правда, я на приватні речі не вважаю; але моя жона, як сам ти знаєш, сувора звичаєм. Воно то правда, що жінці, ще й матроні, випадає на кожний крок свій уважати пильно.

Запевне так. Та я ж би не насміливсь таку поважну гостю наражати на щось їй не приймовне.

ГІ у б л і й

Отож-то.

Я сам їй се казав. Проте не вмовив — лишилася-таки пождати звістки.

X у с а

Яка ж їй саме звістка пожадана?

Я вмить пошлю до пані скорохода з відповіддю, аби я знав питання.

П у б л і й (помалу, неохоче)

В дорозі нам наклепано, що ніби твоя жона покинула господу і подалась на безвість, а що ти розлуку ніби маєш брати з нею і... Ні, сього не випадає мовить...

X у с а

Прошу тебе, доказуй все до краю.

П у б л і й

Що ніби розпаношилась у тебе якась рабиня і що ту рабиню наважився ти взяти за дружину!

X у с а (сплескуе руками)

Нечувано! Які безчільні брехні!

Хоч би крихітка правди! Ну вже й люди!.. Моя жона здоров’ям занепала і їздила до батька у Сарон, на купелі з квіток, бо їй ті ліки надзвичай помічні. Але ж тепера моя жона вже дома й до послуги твоїй пречесній пані. Чи дозволиш гонця послати?

П у б л і й (потакує головою)

Будь ласкавий.

X у с а

(плеще в долоні і з нетерплячки йде сам назустріч рабові в сіни. До раба, що в сінях)

Миттю

пошли Габала до міської брами, хай скаже Марції високородній:

«Хузанова жона, Йоганна, просить шановну гостю в дім свій завітати».

П у б л і й

(голосно озивається, не встаючи)

Додай, що Публій радить не баритись.

X у с а (до раба)

Ти чув? Нехай Габал біжить щодуху!

(Вертається до Публія.)

Моя жона ще й знов захорувала б, якби шановна Марція і справді обом нам завдала такого жалю, з дороги завернувшися додому.

Я сам не знаю, що було б зо мною,— таку високу честь і так втеряти!

Публій

Я розумію, що гостинність ваша була б уражена, але про честь нема що говорити, бо приставник тетрарховий — сам чималий вельможець.

X у с а

Не так, мій гідний гостю. Найчільніший провінціал зрівнятися не може з тим, хто зоветься «римський громадянин»,— а ти ж при тому й іншу гідність маєш.

Моя жона не простого коліна,

та все ж вона сама те добре тямить, яке належить місце їй при тій, хто всіх матрон переважає родом.

П у б л і й

На жаль, не всі у вас тут в Палестині шанують римське ймення. Є такі, що раді б згладити його зо світу.

X у с а

Яке безумство!

П у б л і й

І, що найприкріше,— такі думки живуть у головах, що начебто повинні буть світліші, ніж голови поспільські.

X у с а

Ох, на жаль, на сором Палестині, сьому правда!

(Присувається ближче до Публія і говорить тихше.) По приязні признаюся тобі: мені ті люди труять пробування попри особі нашого тетрарха — нехай йому господь продовжить віку! — Звичайно, він