Том 12 - Леся Українка

28/11. Вчора одержала «Рідний край» (в пам’ять Ли-сенка і № 15), і се було подвійно добре: раз, що я його прочитала з інтересом (твої спогади прекрасні!), а друге, що перервалось писання листа, а то мені вже стала шалено боліти голов*а, а спинитися «своєю силою» я не могла. Голова боліла, однак, до півночі вчора і сьогодні до вечора, а оце тепер одлягло трохи, то скінчу. [...] Вигляд мій, либонь, мало змінився (може, трошки худіша, ніж звичайно) і «пригніченості» в виразі нема, та ти ж знаєш, що мене навіть хірургія не здолала надовго пригнітити, і базікаю своїм звичаєм багато, але десь всередині щось ослабло: не можу довго писати, томлюся навіть від інтенсивного думання і часто так непереможно лінуюся, що аж страх за себе бере. Мені здається, що лінощі нормально не лежать в основі моєї натури, а коли вони з’являються, то се завжди є знак якоїсь хвороби. А може, се я просто вже старію? Адже я вже вступила в той, як тепер кажуть, «опасный возраст»... Але ж є багато старших від мене, а проте сильніших і моторніших. Ні, се таки мене минулий рік підбив, може, почасти і тії драми, що я понаписувала, я таки їх несамовито писала,— для них воно, либонь, краще було, а для мене навряд. Ну, та як то через них, то ще нічого, все-таки «произведения»,— адже часто жінки через дітей здоров’я втрачають і не жалують про те, а се ж теж «діти», інших же я не маю.

Пан Петруненко має дуже сталу натуру, що йому можуть подобатись «усі ті самі» (мовляв Євшан) писателі, се навіть громадянської одваги вимагає, бо тепер се не в моді. А що його збірник — вийшов? Його «Дзвін» — tres gracieux2. Я б хотіла знати (мені се треба), чи має він ще охоту вчитись по-італьянськи. Ну, і кінець. Міцно-міцно цілую тебе, мамочко з крилами. Привіт Михайлу Васильовичу і Петруненкові.

Твоя Леся

18 березня 1913 р. Хельван 5/III 1913, Elgypte,

Helouan, Villa Tewfik

Високоповажаний добродію!

Дуже-дуже дякую Вам за відповідь та ще з такою доброю звісткою, аж мені світ миліший став! Нема чого її говорити, що 3 валки з незаписаною музикою не треба мені посилати. Властиво, посилаючи ті чисто музикальні (без слів) продукції, ми і самі не сподівалися, щоб їх можна було списати на ноти, бо музику бандури наш фонограф брав взагалі невиразно, ми думали тільки, що воно матиме для Вас інтерес тільки як зразок (хоч і слабо уданий) віртуозної гри Гончаренка, якою, здається, він переважує всіх інших теперішніх кобзарів. Було послано, от аби Ви послухали, та й щоб воно доховалося в музеї. Може бути, якийсь сильніший фонограф (наш був дешевенький і поганенький) міг би схопити ті самі мелодії виразніше, може, се вдасться й зробити, бо Гончаренко ще грає і тепер, але все це вимагає довгої переписки й часу, то нехай воно вже колись, як живі діждемо, вийде хоч і окремою працею, а тепер не варто задержувати видання, що розпочате головно для дум, а все інше в ньому є вже, властиво, люксусові додатки. Повного ідеалу ніколи досягти не можна, а вже те, що Ви списали, становить таке велике діло, що більшого од Вас ніхто не сміє вимагати. Я гадаю, що Вам не слід сушити собі голови ще й тими біографіями кобзарів, се міг би і хтось інший, наприклад Сластьон, зробити, та воно й не зв’язане органічно з Вашою роботою, бо мало служить до музикального вирозуміння матеріалу. Про Гончаренка ми, здається, в свій час поробили якісь нотатки (тепер уже виразно й не згадаю), але я їх з собою сюди не брала. Я написала до чоловіка, щоб він, коли ті нотатки існують, послав їх Вам, але ж мій лист ітиме звідси до Кутаїса тижнів зо два, а з Кутаїса до Вас теж щось коло того, то, може, і спізниться. У мене спогад про Гончаренка лишився дуже ясно, але, так мовити, «белетристично», себто більше враження від його природ-ноінтелігентної особи, від його тонкоартистичної вдачі, ніж якісь спогади про факти. Я маю на меті колись записати те враження так, як воно відбилося в моїй душі, але тепер через недугу не можу зробити сього як слід, та й ледве чи такий портрет надався б до Вашого видання, бо стиль того, що я могла б написати, здається мені, не пасував би до Вашого строго наукового викладу. З фактів я пам’ятаю тільки, що Гончаренко походить з кріпацької родини, що він осліп, маючи 12 літ, по довгій хоробі очей, що вже як він був безнадійно хорий на очі, пан, властитель його батька (прізвисько пана і назву хутора, десь під Харковом, де вродився і зріс Гончаренко, я забула), випадково побачив його і наказав повезти в Харків до славного окуліста, але окуліст сказав, що вже запізно гоїти очі, а якби привезли раніше, то можна було б вигоїти. Коли я бачила Гончаренка — 1908 p.,

— то він казав, що має 72 роки, а тепер, з нагоди його виступу в концерті, писано в «Раді», ніби він має понад 80 літ. Чи помиляється «Рада», чи сам Гончаренко, як то часто буває з простими людьми, того не знаю. Навчився він гри на бандурі уже сліпим від старого кобзаря з Харківщини, але ймення його вчителя я не пам’ятаю. Колись, казав, заробляв чимало по ярмарках, але пізніше поліція заважала, і він під старість, повдовівши, пішов жити до свого сина, залізничного робітника в Севастополі, звідти й до нас у Ялту приїздив. Ми посилали по нього нашу наймичку, бо він не міг би приїхати сам, тому що не держав поводаря (в Севастополі, добре знаючи місцевість, він ходить сам, тільки без бандури, бо інакшз поліція чіпляється), на пристані в Ялті поліція таки вчепилася до нього, як до жебрака з недозволеним способом прошення (з бандурою), і тільки запевнення наймички, що Гончаренко не жебрак, що він їде в гості до відомих людей, на відому адресу, врятувало бідного артиста від неприємності. В ньому справді нічого жебрацького немає, починаючи з одежі, пристойної чумарки, як носять при-городні селяни в Харківщині, і смушевої шапки і кінчаючи поводінням, повним