Том 12 - Леся Українка
на бандурі і не приймав ніякої плати. Він, очевидно, любить свій хист не тільки через те, що він дає йому зарібок, бо дуже часто у вільний час грає сам собі свої музикальні п’єси, без співу. Коли раз трапилось, що фонограф чомусь віддав у карикатурному тоні (з поганим, якимсь козиним тембром) його псальму про «Правду», він, думаючи, що то якийсь навмисний жарт з нашого боку, так образився, що ледве ми могли його переконати в нашій невинності, — так може ображатись тільки артист, що поважає свій хист. Він знає і любить тільки старосвітський репертуар, а до нових і «модних» тепер співів (як, наприклад, пісні про Морозенка з ново-часними додатками) ставиться скептично і холодно. До етнографів відноситься з повагою і без упередження, як до людей, що роблять якесь потрібне і серйозне діло. Мене дивувало, як він, терпляче і принатурюючись до незносних часом капризів нашого фонографа, готовий був годинами співати, по кілька раз проказувати слова, стараючись при тому виразною повільною рецитацією улегшати мені роботу записувача. Оце і все, що я можу подати фактичного про Гончаренка. Як він був у Києві, то передавав мені через мою матір привітання, я запитала матір про його адресу, але ще не маю відповіді і не знаю, чи він і тепер мешкає в Севастополі, чи деінде.
Слів до «Попаді» і «Правди» ми не записували, бо вони, здавалось нам, не одрізнялись од відомих, не раз друкованих варіантів, а для пізнання особливостей ритміки також мало цікаві. Початкові строфи я тямлю напам'ять і оце подаю:
ПРАВДА
Нема в світі правди, правди не зиськати,
Тільки в світі й правди, що рідная мати.
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці.
Уже ж тепер правда, уже ж вона вмерла,
А щира неправда увесь світ зажерла.
Далі не пам’ятаю (повний варіант, записаний від Вересая Лисенком, є в «Зап[исках] импер[аторского] Геогр[афического] общ[ества»]).
ПОПАДЯ
Журилася попадя свосю бідою:
«Горе мені в світі жить, що піп з бородою.
(Рефрен)
Ох, мені тяжкої Ох, мені нудно!
Що піп з бородою, жить на світі трудно. Просять мене на хрестини, просять мене сісти,
Як погляну на бороду, не хочеться й їсти.
Ох, мені тяжко...
Просять мене на весілля, просять мене пити, Подивлюся на бороду, аж не можу жити.
Ох, мені тяжко...»
Далі дослівно не пам’ятаю, тільки зміст такий, що попадя, взявши індика, іде просити владику, щоб позволив попові бороду зголити, але владика не позволяє, ганить попадю і наказує шанувати попа і його бороду. Пісня, як поясняють коментатори, зложена з приводу повернення уніатського священства в Західній Україні на православне, а може, з приводу заведення московських звичаїв в українській церкві (остатнє, вдається, правдоподібніше).
Дивує мене, що ви не одержали статті Борейка, хоча я просила, щоб Вам її послали, оце зараз пошлю под-твердження моєї просьби, а як і то не поможе, то я сама Вам її пришлю, вернувшись додому. В ній нема нічого особливого, але при тому Totschweigen1, як Ви кажете, вона може мати для Вас інтерес яко голос тямущої і прихильної людини. А теє Totschweigen кладе незмивну пляму на наших критиків і показує в найліпшому разі те, що вони не доросли ще до розуміння таких праць, як Ваша. Мені чомусь видиться, шановний добродію, що мій попередній лист справив на Вас трохи неприємне враження, що Вам здалось, ніби я не розумію, скільки праці, втоми і жертв коштувала Вам оця п’ятилітня праця. Коли се так, то Ви помиляєтесь. Кажу Вам просто, що коли б Вас так усі земляки цінили, як я і мій чоловік, то не було б славнішого од Вас етнографа-музиканта на всю Україну, і ми журимося лише тим, що не можемо Вам бодай матеріально оплатити Вашої праці так, як вона на те заслуговувала б, а моральну нагороду двоє людей, розуміється, не в стані дати тому, хто заслуговує на признання мільйонів своїх земляків. Та будемо сподіватись, що таки прийде колись час і на таке признання.
Я саме тому й боюсь конкуренції Маслова, що він партач, але впливовий і загонистий, а таким «gehort die
Welt»1, якби він був геній, то я б не боялась його, а привітала б, дарма, що він чужинець. Бажаю Вам сили, здоров’я і всіх гараздів.
Леся Українка
271. ДО Ф. П. ПЕТРУНЕНКА
18 березня 1913 р. Хельван
Вельмишановний пане Петруненко!
Пише мені Ф. Колесса, що він не читав статті Борей-ка про музикальну етнографію, бо не має «Рідного краю». Хоча я в свій час, по просьбі автора, просила маму послати Колессі числа з тою статтею, але, може, мама якось проминула в листі або забула мою просьбу. Боячись, щоб і знов так не сталось, прошу вже тепер повторити мамі сю просьбу і, коли мама дозволить, зібрати ті числа і послати їх на адресу: проф. Філарет Колесса, ул. Го-ломба, ч[исло] 11, Львів. Коли Ви сповните се прохання, буду Вам дуже вдячна, коли ж се через що-небудь невигідно, то, будьте ласкаві, сповістіть мене, а я напишу авторові, щоб послав Колессі свій примірник, що він напевне зробить, бо дуже інтересується, щоб Колесса ту статтю прочитав. Як будете писати до мене, то сповістіть, чи дістав Сірий мого листа, посланого в листі до мами, і чи не дав він хоч на словах якоїсь відповіді на нього. Сей добродій знов узявся до «політики мовчання» супроти мене, а проте мені ж треба знати, чи правдива, чи ні чутка проте, ніби він видає II том моїх творів без жодної попередньої про те умови зо мною. Розуміється, на нормальні відносини се звучить якось дико — таке видавання чужих творів без дозволу автора, але вже мені траплялось переживати чимало «укінчених фактів» (між іншим, і з боку Сірого), так що я вже з їх не дивуюсь, а тільки стараюся їм запобігти. Коли побачите Сірого, скажіть йому, що я дякую за присилку першого ч[исла] «Дзвону», але що прикре
