сам, як вибирався в Єгипет,— спакували його, і посадили, і повезли, і пустили на море, та й поїхав світ за очі. Спинився на день в Одесі, приїздили сестри (Ліля і Дорочка), помогли комусь далі вирушити, і знов він пустився на море. їхав попри мовчазний, темний, військовим лихом пригнічений Царе-ірад, попри веселу, ентузіазмом охоплену Грецію, поме-жи мін, заложених у Смірнській затоці, їхав довго, довше, ніж треба, тому що війна і карантини поробили всякі перепони, два тижні їхав. А в Єгипет в’їхав сього разу темної ночі (і вже Єгипет був не золотий, а чорно-оксамитний), над ранок приїхав у закутаний млою Каїр, а вже тільки зовсім ранком, вийшовши в Гелуані, побачив, нарешті, що є ще золотий пісок у пустині і що небо єгипетське ще не злиняло, подивився, потішився, прийшов у хату (у свою давно знайому Villa Tewfik), бухнув на ліжко в першім-ліпшім покої — і заснув, так заснув, наче зроду не спав! І два тижні потрібні були, щоб хтось до кінця виспався, а то все що встане зрання, то за годину і знов спати хоче,— аж люди сміялися з когось. Потому почав поправлятись: гарячка зникла, перестало боліти, якось трохи склеївся. На різдво стало холодніше, і хтось знову знітився: не став їсти, схуд, змарнів і не годен був триматися на ногах. Мусив удатися до лікаря, трохи йому лікар порадив, і хтось уже знов трохи склеївся, але ще не так, як би треба. Та все ж хоч стояти може і щось там трошки нипав, от нібито щось робить... Не яка там і робота: вчиться хтось іспанської мови (сам, з книжки) — се так розохотився до неї, як написав «Камінного господаря», уділяє одну годину французької мови одному хлопцеві, а з літератури написав лише дещо до збірника на честь Франка і все докінчує, та ніяк не докінчить одної речі, початої ще дома літом. Хоч і докінчить (мусить, бо вже обіцяв ту річ), то тямить добре, що то не буде таке, як, наприклад, «Лісова пісня» або «Камінний господар» (хтось був би рад, якби хтось чорненький ті дві речі прочитав, бо люди кажуть, що то найліпше з усього хтосевого доробку), бо хтось не горить тепер так, як горів над тими двома драмами. Розуміється, «цілком спокійно» і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би,— видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати. Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій, але тепер, видно, Лютюсь мій правду казав, що хтось «має право» рік-два лінуватись. Теє «право» — конечність, і треба їй покоритись. Закінчу те, що мушу кінчити, і вдамся до легшої, прозової роботи (коли взагалі зможу робити), хоча мої критики і не славлять моєї прози, ну, та все ж воно, може, буде «корисне», а я так мало корисного написала в своєму житті... Хочеться комусь написати одну новелку і одно дитяче оповідання на єгипетські теми, але не стародавні, а теперішні. Заінтересувало мене життя, а радше психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду його пізнати ближче), і тутешніх «дітей вулиці», що зростають зовсім таки «під голим небом» і напрочуд уміють дати собі раду. Але і се не буду писати тепер, нехай уже дома (додому поїду, може, на великоднім тижні), а тут, коли матиму силу, займуся чиїмсь «У неділю рано...» (я його взяла з собою, але не писала, поки була розклеєна, боялася спартачити).
І хтось чорненький, певне, одібрав собі здоров’я своїм «Через кладку»? То мусило когось багато коштувати. Стільки спогадів зворушити!... Я ж пізнаю там, як живих, і св[яту] Анну, і брата Вашого Володимира... Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її «критикувати», для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не критикують. Все, що є в тій повісті такого, що я не пізнаю (тим, може, що не з н а ю), елементи чисто літературної інвенції для заокруглення фабули, все те мені якось неприємне,— я тямлю, що воно потрібне, припускаю, що «чужим людям» воно повинно видаватись гарно, але мені воно прикре, все одно як коли б я побачила раптом голову класичної статуї на тілі моєї сестри замість не-класичного, та любого, рідного обличчя. Мені прикре «щасливе» закінчення тої «білої мрії», бо я його н е знаю; мені прикра глупота тої матері («доньки владики»), бо мені не хочеться вірити, щоб через таке повставали трагедії межи двома щирими людьми, хоча я добре тямлю, що виписана та мати артистично прекрасно. Холодною лишає мене антитеза аристократизму і мужицтва (тим більше що я нічого специфічно мужицького в Олесеві не бачу), мені все здається, що «не в тім сила», чи ізін син мужика, чи внук «владики» (отже — «аристократ» в своїм роді?), а в чімсь іншім, повістею не виясненім. І навпаки, ціла історія Нестора, хоч вона артистично не є конечна в повісті, мене захопила з душею, бо мені здалося, що я її знаю і що все те так і було. Dichtung und Wahrheit140 не злилися в одну гармонію, коли я ту повість читала (се не значить, що тої гармонії нема для інших), а проте я плакала над нею і переживала «білу мрію» так виразно... Ні, я не можу її критикувати! Для мене вона jenseits von der Kritik 141.
А хтосічок нехай добре критикує мого «Камінного господаря», мене чиясь критика дуже інтересує. Як я ту річ писала, ich hielt grosse Stiicke darauf 142, а що з тих Stiicke 143 вийшло, то й сама якось не зважу...
І нехай мені мій хтосічок чорненький а ясний буде здоров, і нехай не дає себе дуже клопотати, бо то не додає здоров'я. Прошу поздоровити Вашу сестру і браття від мене. Хтось когось любить, і ще любить, і ще любить...
Хтось
275. ДО БІБЛІОТЕКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА імені ШЕВЧЕНКА
8 квітня 1913 р. Хельван
До високоповажаного заряду бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка
Високоповажані панове!
Довідавшись від д[обродія] Євшана, що товариство приймає часом на схов від українських авторів їх рукописи, одважуюся вдатися з
