Том 12 - Леся Українка
Заодно попрошу Вас уже й другій редакції — «Літе-ратурно-наукового вісника» — сказати від мене, що я дякую за присилку грошей, тільки прошу не посилати пічого рекомендованого на мою дівочу фамілію, бо я з тим мала великий клопіт і тільки завдяки тому, що за мене поручились люди, добре відомі в Гелуані, я могла одержати ту невеличку суму (великої таки, певне, не видали б) і то не без довгої прилюдної дискусії на пошті. Я могла б про се і просто в контору «Вісника» написати, але там листи читають дуже неуважно, се я виводжу з того, що не прийнято на увагу моєї просьби посилати мені журнал сюди (І і II кн[ижки] за сей рік я зовсім не одержала, а 12 кн[ижку] одержала через Кутаїс).
Починаю вже думати про поворіт додому, але навряд чи виїду до великодня. Певне, прийдеться десь на великодньому тижні на море пуститись (се дуже вигідно, бо тоді на російських пароходах дуже мало публіки, в каютах просторно та й харч іде ліпше, ніж звичайно).
Не знаю, чи зможу на сей pas заїхати в Київ, хоча і дуже хотілось би одвідати маму, побачити родичів і знайомих, та й справи деякі з редакціями варто б уладити, але щось я туго поправляюсь сей рік, не так, як бувало в попередні роки в Єгипті. Себто мені, розуміється, значно ліпше, ніж було дома торік (то вже було так, надто восени, що хоч не живи на світі), але якось вага моя, а вкупі з нею і сила, дуже мало збільшується. Не знаю чому, але навіть торішнього літа, хоч стан мій не рав був гострий, я в перервах могла більше і ліпше працювати, ніж тепер, а тут, чи мене курортний режим деморалізує, чи люди заважають, але робота майже зовсім не йде. Ходити я зовсім не можу безкарно, раз поїхала 8 конечності в Каїр, то три дні потім хорувала. Більше двох листів у день не можу написати. Ех, інвалід таки з мене. Отож, коли до великодня не наберуся сили, то вже, певне, не бути мені в Києві, боятимусь розтрясти і ту силу, що маю, а може, спинюся на тиждень в Одесі, і хто з родичів схоче та зможе, той мене там одвідає. Все ж я ще не трачу надії побувати в Києві. У нас тут уже починається літо, то, може, я і сили наберуся.
Будьте эдорові, привітайте маму і Михайла Васильовича. Пробачте, що клопочу Вас, я вже Вам «колись на весіллі борщ перекину».
Л. К.
272. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)
19 березня 1913 р. Хельван 6 (19).III. 1913.
Дорога Лілеєнько!
Чого мій лист так довго блукав, трудно здумати. Видно, хтось інтересується листами з Єгипту, хоч би й від незнайомих, і стиль мій так йому сподобався, що він учився листа напам’ять, інакше міг би, прочитавши, переслати швидше (слід би мені писати листи віршами, бо то легше вивчити, ніж прозу). От, значиться, і пиши листи... Коли б і сей мій лист не приїхав рівночасно зо мною ще тільки в Одесу. Я тобі з Одеси буду телеграфувати, скільки часу пробуду там, коли і куди звідти поїду, а ти відповідно до того, може, де-небудь мене переймеш, щоб побачитись, бо я тепер не могтиму приїхати до тебе та й взагалі не знаю, чи зроблю який вибіг з Одеси, окрім як додому. Мені, властиво, слід би поїхати хоч на кілька днів у Київ, щоб урядити деякі свої справи і попробувати розплутати деяку плутанину, про яку писати — то тільки ще більше заплутувати (там з Сірим і ішп.), слід би се зробити головно через те, що мене це все дратує непомірно і робиться вже невиносимим. Але не знаю, чи буду я почуватися в силі до такої додаткової подорожі, бо щось моя сила не дуже-то швидко зростає на сей раз. Недавно я важилася і маю 47,8 кіло, се не бог зна яка вага, особливо коли взяти на увагу, що з приїзду я важила 48,7; правда, раз спустилося було і до 46,9, але ото ж тоді й було так, що я вже ні стояти, ні ходити від слабкості но могла. Helmitol мені на нирки, безперечно, помагає (навіть завважаю деякий добрий вплив і на цистит), але я не бачу, щоб мій загальний стан так уже тісно зв’язаний був з нирками, а хіба ж но все одно, від чого почуватися розклеєною — чи від нирок, чи від якої іншої, може й не-вияснимої причини. Я починаю думати, що тут просто винен «опасный возраст», в який я вже ж уступила, а коли се так, то тут, окрім часу, ніщо не поможе, хоч, звісно, і час той нічого веселого принести не може, бо відомо, що принесе «невигойну хворобу» — старощі. Ну, та над сим пищати не приходиться, бо се вже доля всього роду жіночого. Правда, багато є жінок, що здоров-гаі від мене, хоч і старші, але ж мій організм уже зроду, видно, не по-людськи заправлений, то таким буде й довіку... Коли шукати близької причини задержці моєї поправки, то, може, треба трохи винуватити сьогорічну тутешню весну, що зовсім не варта тої чудової зими, яку ми тута мали. Якась чудна стоїть погода: на сонці неможливо пече (+30°), а в затінку не можна сидіти від холоду ( + 12, +13° R), при тому часто буває вітер шалений (майже щодня, а ввечері і вночі то вже конечне віє), не так і холодний, але якийсь прикрий і дошкульний. Розуміється, «старожили» дивуються і запевняють, що від часів фараонів такого марта не було, але від того не легше. Тепер по сезону пора б вже бути хамсинові, і се було б краще, бо хоч тепло було б неабияк, а замість того маємо вітри з півночі та зо сходу, що тільки виють та добуваються в хату крізь усі шпари, а нема з їх жодної
