Том 12 - Леся Українка

часто, і от тепер наступив момент, коли мені се рішучо обридло, і більше я сього не згодна терпіти ні для кого і ні для чого в світі. Я вже досить терпіла всяких «хитрощів» ad majorem Dei gloriam1, а тепер мені терпець увірвався і я кажу: «Годі». Ніяких кон-троверсів і переговорів вести в листах більше не буду (тим більше що ті «переговори» зводяться часто до якихсь монологів з мого боку — без реплік з боку кореспондентів) і прошу поки що зняти моє імення, а чи позволю я коли-небудь його поставити (якщо се справді комусь інтересно) — то покаже прийдешність, себто се залежить від вчинків, а не від слів (залежить, правда, і від інших, тобі відомих причин, але писати про них тепер трудно і, думаю, непотрібно).

Щодо «Вісника», то мені заплачено за «Камінного господаря» 92 p., з того 50 р. нібито «авансом» (хоча рукопис був тоді уже в редакції, а може, й у друкарні), причім було зазначено, що мені на превелику силу назбирано було ті гроші (може, се було сказано без жадного особливого умислу, але зробило на мене враження, наче мені хотять щось «поставить на вид»), а 42 р. я одержала уже тут, в Єгипті. Недавно я одержала ще 28 p., але то вже, певне, за «Ізольду» (послано без пояснення). Скільки пригадую, «Камінний господар» зайняв 3 аркуші без двох сторінок найтіснішого, як то звичайно, друку, отже, виходить, що мені заплачено, як і завжди, по 32 р. від аркуша. А для чого розказують тобі чи, може, й ще кому, ніби мені платиться більше, того я абсолютно не розумію. Я ніколи з ними не торгувалася і не вимагала більше, але можна ж би було, здається мені, «відплатити бодай гречністю» і не розпускати ніяких неправдивих чуток про побільшені гонорари, бо в тім нема ні честі, ні користі ні для кого (принаймні для мене). Я вважаю таке поводіння супроти мене нелояльним і постараюся добрати способу, щоб якось його спинити. Взагалі, коли судиться мені побачитись з членами редакції, я покажу нарешті свою «ближчу участь» (між іншим, мене ніхто не питав про згоду, ставлячи моє ймення в числі «ближчих учасників»); я попрошу твердо і виразно встановити погляд нате, що таке є писательський гонорар — чи зароблена плата, чи вижебраний дарунок? Коли се плата, то нема чого вимагати «свідоцтва про убожество» від авторів, вираховувати, хто з них і які саме сторонні доходи має, і ставити їм на вид, як тяжко даються самій редакції гроші, призначені на гонорари (я, наприклад, ніколи того не роблю, коли виплачую своїй кухарці її гроші). Коли ж се жебрані хавтурки, то нема за що роздавати хвалебні епітети і компліменти жебракам-авто-рам, а навпаки, «надо их хорошенько носом-то натолочь, что они, мол, и сами того не стоят, что им дарят», тоді вже так всякий і буде розуміти, що гонорари його залежать не від роботи чи заслуги, а просто від ласки і настрою того, хто дає милостиню. Я розумію, що фонди наших органів не вистачать на колосальні гонорари, встановлені, наприклад, в російській пресі, розумію, що бувають моменти, коли навіть поденний зарібник жертвує свою плату на якесь громадське діло, але ж повинен бути і в нас якийсь лад і якась виразна етика в сій справі, а не так, як було в Пошехоньї Щедріна, де не було ніякої справедливості, а тільки «любимчики и постылые» капризної «мамаши». Можливо, що при справедливому поділі межи співробітниками призначеної на гонорари суми мені, наприклад, не прийдеться і по 32 p., але я на те не буду ремствувати, не співатиму Лазаря і не грозитиму перейти в чужу літературу — вже якось дам собі раду з своїми злиднями,— але нехай се буде по правді і для всіх однаково. Я готова згодитись, тільки нехай мені се щиро і виразно скажуть, що нові поети наші цікавіші для публіки, ніж я, «почитаемая, по не читаемая», і через те їх варто оплачувати дорожче (інший критерій вартості все одно не можна перевести іта гроші). [...]

От і розписалась я знову без міри на сю «хвору тему», коли ж кипить моє серце, як я згадую про всю оцю «щиру неправду», що загрожує «увесь світ зажерти», коли не покласти їй якогось упину... Сховай, мамочко, будь ласка, сього листа, бо якщо мені неможливо буде заїхати до Києва (я ще надіюся, що буде можливо), то я попрошу тебе процитувати, «кому про те відати належить», частину листа, і нехай в «Літературно-науковому віснику» подумакшГнад сим і зважать, як їм ставитись до сього, а я тоді теж зважу, як мені бути з моєю ближчою чи дальшою участю в сьому журналі. II faut se mettre en clair l. Якщо ж я сама приїду, то й тоді мені буде до речі мати сього листа в руках, бо вже я в ньому дала вираз тому, що думаю, і, може, се мені придасться, щоб «не втеряти нитки» при дебатах, що можуть бути й досить хаотичними (може, прийдеться кого «у ступі улучати», то воно «по писаному» все ж, може, легше буде). Тим часом можна про се ні з ким не говорити, а я тільки прошу передати те, що стосується до Сірого, йому ж таки самому. Коли тобі неприємно сказати йому в тій формі, в якій я пишу, то я про форму не стою, скажи, як хочеш, аби був той самий зміст: щоб зняв моє ім’я і вдруге без виразного дозволу ніде не ставив. Що ж до видавництва (не журналу) «Дзвіп», то я знаю тільки представника сеї фірми Лаврова, а кого він ще собою «представляє», то вже не моє діло, бо я за всіма тими «пайщиками» не уганяюся та й ганятись не збираюсь. Коли ж Лавров пе може відповідати за цю фірму, то нехай так і скаже, і тоді «залитім се питання» про видання II т[о]му раз назавжди, не я його й зняла, до речі. А то — з поводу І т[ому] — умову писав Лавров (і то — пам’ятаєш? — після якої гри в піжмурки!),— а прийшлося платити — виринули звідкись «пайщики», що не внесли паїв, коли треба, і почалася волокита на цілісінький рік, мої «монологи», короткі й неясні «репліки» мені, і все те мало вигляд якогось ніби жебрання чи напастування з мого боку, а з боку видавництва — не то жертви,