Том 12 - Леся Українка

лихварів у кишені. Через те я буду дуже рада, як одержу хутко від тебе ті 55 p., бо принаймні буду вільна у своїх особистих видатках на який час, а там сподіваюся, що могтиму й заробити знов. Та й так, може, без великої трудності діждемося ліпших часів — повинні ж вони колись настати. Зрештою, се мене якось не дуже журить, бо се ще найменша в світі біда, рівняючи до інших.

От «досада», що і тут якось холодно. Так я й не вилажу з сукняної одежі. Тільки в день мого приїзду було ясно і доволі тепло, та й то тільки до полудня, а потім усе дощ, та й дощ, та холод... І що се воно з сим «югом» робиться?.. Стан мого здоров’я такий, як був у Києві, ти його бачила, то сама зважиш, чи то зветься «добре», чи, може, як інакше.

Словаря таки у мене нема, отже, нехай Іван Матвійович пришле, спасибі йому,— прошу йому се переказати.

Я мала взяти з собою остатній № «Рідного краю» і «Молодої України» з казкою Гоголя (хоч я їх прочитала, але хотіла привезти сюди), та мені їх не вложили, може б, твоя ласка прислати.

Я забула свою грілку. Та її посилати не варто — маю тут іншу.

Будь здорова, люба мамочко! Кльоня тебе вітає, я міцно цілую. Привіт Михайлу Васильовичу і пану Пет-руненкові.

Твоя Леся

21 червня 1913 р. Кутаїсі 29/V

Люба мамочко!

Може, тобі чудно з моєї телеграми, то я її поясню. Ти в картці до Кльоні з Гадяча (з Гадяцьким театром) пишеш, що вже мені «сегодня послала» гроші, картка прийшла сюди ще 23-го, а грошей і досі нема. Невже вони на цілий тиждень довше йдуть, ніж звичайний лист? Скоріше, що ти або той, хто відправляв, щось змилили в адресі і гроші застряли на пошті. На жаль, мені се тепер особливо не впору, бо я з дороги привезла всього 35 p., а 20-го Кльоня мусив оддати за довг жидові зненацька 100 p., так що з його плати лишилось всього 15 p., тим часом треба платити за квартиру, треба їсти-пити та ще й хоч трохи ліків купувати, бо я нездужаю, t° щодня підвищена (дуже часто вище 38°), і вся єгипетська поправка вже, здається, відходить в легенду. Речі продовжуємо продавати, але не завжди є на них покупці,

бо вже «дачна» пора.

Я не для того пишу тобі це все, щоб завдати жалю чи напрошуватись на поміч, а тільки на те, щоб тобі не вдавалась дурною чи недоречною моя телеграма. «Правити» з тебе я не вважаю в праві, бо винна тобі эначно більше, ніж ті 55 р. Тільки вже дуже мені гірко, коли Кльоня бігає по жидах-лихварях, а потім вони нависають, ходять до нас, переймають у суді, розводять фамільярності і взагалі більше 8 того роблять галасу, ніж того варті тії невеликі довги. Тепер ми з ними розв’язались і надіялись, що з моїми грошима спокійно перетриваємо до другого місяця, а там уже без жидівських візитів могли б і зовсім унормувати бюджет, бо господарюємо тепер самі і через те тратимо мало. Аж тут несподіваний пасаж поштовий з тими грішми! Кльоня вже знов хотів до жида йти, щоб тебе не турбувати, але я таки не пустила і послала телеграму. Може, ти зробиш яку заяву на пошті абощо. Коли ж ти тільки збиралась послати і, бувши певна в тому, що зможеш, написала «послала» (так часом трапляється), а потім не змогла та не можеш і тепер, то іти мені се напиши, ми вже якось «извернемся», мені тільки треба знати виразно, на що я можу'рахувати, а на що ні. Я от почала вже нове оповідання писати — пишу,

правда, помалу, в інтервалах між підвищенням t° (значить, ранками), і то тоді, коли Кльоні нема дома, бон йому не признаюся, що працюю, він думає, що то мені вадить; але спокійне прозове писання, я думаю, шкоди мені не зробить, до віршів же поки що не беруся — того то вже сама боюся, бо мала добрий досвід,— от і обіцяного панові Петруненкові етюда ще не починала. Як напишу оповідання, то й зарібок буде, бо воно вже «вперед прийняте», казала Людя, а то ще за свого «Мартіана» щось «дополу-чу», як видрукують, тим часом же, може, якось продамо буфета та ще дещо та й обійдемось без жидів. Я все-таки при сьому всьому не почуваюся нещасною, і якби Кльоня не мав тенденції вдаватись до лихварів, то я б ще й не такі злидні, жартуючи, прийняла, бо вони якось ні на настрої, ні на наших відносинах не відбиваються, тим, може, що ніхто голови не гризе.

Будь здорова, мамочко. Міцно цілую тебе. Кльоня тебе вітає.

Твоя Леся

282. ДО М. В. КРИВИНЮКА

20 червня 1913 р. Кутаїсі 7/VI

Дорогий Михайле!

Що се значить, що ніхто до мене не обзивається ні з Києва, ні з Кам’янки? Я двічі писала мамі, раз Вам (з Одеси, при довіреності), разп[ану] Петруненкові — і ні від кого ні одвіту ні привіту. Правда, Лілі не писала, але їй писав Кльоня, а я була тоді зовсім хвора та й не хотіла її журити тим, про що могла б тоді написати. Я й тепер не пишу їй через те, щоб як-небудь не хотячи не завдати їй клопоту, а вона й так мала його зо мною досить. Але Вас таки мушу поклопотати деякою дрібницею, бо інакше не дам собі ради. Майте добрість, довідайтесь, чому Іван Матвійович не шле мені ні словаря, ні грошей, що був обіцяв прислати ще в маю. Може, мама не переказала йому моєї просьби прислати великий український словар (бо його у мене, як виявилось, нема), а може, він і книгу, і гроші (18 р.) віддав на руки мамі, а вона все не збереться переслати. Так подбайте вже якось, щоб переслала, бо, далебі, для мене тепер і 18 р. таки чималі гроші. Я б написала самому Івану Матвійовичу, та не знаю, чи не виїхав він уже в Судак, як збирався, і яка його там адреса. На жаль, не знаю, чи є Людя в Києві, якщо нема, то, може, є Олесь чи хто інший, від кого залежить виплата, отже, прошу Вас передати моє прохання, якщо моя поема, призначена до VI книги «Літературно-наукового вісника», уже видрукувана,