Том 12 - Леся Українка
254. ДО О. П. КОСАЧ (матері)
10 січня 1913 р. Хельван 10/1 (28/ХІІ) 1913
З Новим роком, люба мамочко!
Отже, таки дочекалася я від тебе листа, а то вже не знала, що мені думати, та не зважалась і писати. Як завжди в таких випадках, найпростіше не спало на думку — а саме, що твій лист пропав. Найбільше мене турбувало — се повне мовчання усеї родини і те, що «Рідний край» не приходив (я його так і досі не одержую, відколи я тута, та й з дому писано, що й там нема). Вже тільки як прочитала в газетах про твій доклад в товаристві та одержала листи від Лілі і Дори, то перестала турбуватись, а почала потроху «обижатись», але тепер, звісно, і се минуло, і новий рік, хоч він і «тринадцятий», «заповідає ся помисльно». Щоб не було і з твого боку ніяких griefs пояснюю справу з ініціалами, що здається тобі «злочином». На мою думку, злочину тут нема, бо всім літераторам, в тім числі і тобі, трапляється з різних причин підписуватись ініціалами і криптонімами, ніхто сього злочином не вважає (чи ж не робив так Шевченко, Куліш і інші не менше знамениті письмовці?). Крім того, дані ініціали заслона дуже прозора для того, хто знає ймення і стиль, і часто формальна, бо ніхто й не вимагає певної тайни (адже чоловік з 10 її знають!). «Інспірацій» не шукай, бо коли мені оця потреба полутаємниці просто тільки трохи неприємна (се я признаю), то Борейкові вона ніж в серце, бо він в тисячу раз вищої думки про талан того автора, ніж автор сам. Хто там про що повинен був думати свого часу, про се не будемо краще говорити, бо се тільки може змучити нерви, а скутку жадного не буде: як нема вороття, то не треба й каяття, такий мій принцип. Якби діло стояло тільки між автором і Борей-ком, то, розуміється, вони обоє вміли б поставитися вище всяких «інспірацій» самоохорони, але там, де є можливість, що постраждає добробут третьої людини, там і ти повинна боятись, бо та третя людина, в разі чого, може довести до божевілля обох (я се кажу зовсім серйозно і*не в переноснім значенні), а се страшніше всяких репресій. Ти знаєш ту людину, і то не з найкращого боку, однак торік, після одної розмови в Золотоворотському садку, ти вже вважала за потрібне заступатися за неї, таку роль жертви вона зуміла зограти, отже, бачиш, як вона вміє керувати чужими нервами. А тоді вся сила була не в слабості її чоловіка, а в тому, що син зробив маленьку пробу визволити трохи свого чуба з її рук, бо вже занадто боляче прийшлося; проба та, звичайне, провалилась, і чуба затиснуто ще міцніше (між іншим, і твоє заступництво трохи помогло, бо розжалобило і без того м’яке серце...). Але все це до часу. Прийде час на окреме видання, і будуть ініціали доповнені. Прийде час і на визволення, може, навіть скоріше, ніж хто сподівається,— so hilf mir Gott! 1 А поки що нехай буде так, як зважено раніше. Нікого тим не буде ні сховано, ні поховано. Тут мушу додати, що якби не Борейко, то, може б, той рукопис і зовсім зніік зо світу, бо автор був раз у такому настрої, що хотів його знищити (сталось се після одної дружньої рецензії — в листі — на «Йоганну», де рецензент занадто щиро дошукувався «автобіографічної основи») і таки, напевне, знищив би, якби «інспіратор» не вмовив переждати афект...
Щодо аналогії з папою і тобою, то тут аналогія неповна. Бо 1) що можна действительному статскому совет-нику, того не можпа титулярному, та ще й «помощнику»; 2) з твоїх творів тільки одно «Орлове гніздо» по сюжету схоже з сим твором, але ж воно досі не надруковане і невідомо, який би воно зробило ефект свого часу; 3) тоді не було судових процесів літературних, не було, значить, огласки, а відомо, що і тут часто «свет не карает преступ-лений, но тайны требует для них»; 4) «бывали хуже Бремена, но не было подлей». Саме перед моїм виїздом одного молодого урядовця позбавлено можливості служити тільки за те, що заручився з свідомою полькою" («польская интрига», либонь, і в Азії комусь страшна!), так-таки просто і всім до слуху говорилося про се. Може, якби то була «мазешшка», то начальству сподобалось би краще. Хто вгадає?
Ще одно. Невідомо, що тяжче, — чи підписувати ініціалами, чи підписувати своїм повним іменням річ, свідомо скалічену, як трапилося з «Руфіном і Прісціллою». Там автор сам калічив (і з яким болем!), сам і підписатися мусив, а тут доручив іншій руці сю тяжку роботу, то, може, доволі буде ініціалів, бо нема ж надії, щоб могло обійтись без каліцтва, сього навіть ніхто не має права вимагати, хоча, правду кажучи, се більший «злочин», ніж ховання за прозорі заслони. Сей злочин теж «інспірований» лютим духом нашого часу, але ніхто не докорить тобі за теє, а менше всіх я. Звичайно, можуть не врятувати ніякі злочини чи цноти, і, може, справді «гріхи» самого Борейка зовсім вистачають, щоб вічно держати його з родиною на порозі злиднів, невважаючи на тяжку його працю, але принаймні ніхто інший з того не винен, се все-таки дещо значить.
Ну, і годі вже сих сумних тем. Я ж, правду кажучи, ледве-ледве що до пам’яті приходжу після цілорічної боротьби з своїм внутрішнім ворогом — туберкульозом. Се ж тільки тижнів два остатніх що маю нарешті усталену нормальну температуру, та й то вже часом занадто низьку
