Том 12 - Леся Українка

хіба що се, може, тільки для стилю так називається, щоб не назвати як-небудь інакше. Дора мені теж писала, що пришле «свою частину» (хоча вона мені нічого не винна, а просто робить дарунок) на твої руки. Коли в додаток ще й Микось та Оксана дадуть те, що збирались, то вже «єгипетський фонд» буде готовий, і я вже не вважаю себе вправі користати ще й з тих орендних грошей, що має тобі внести Микось, а зможу вернути тобі всі або частину сих 200 p., що ти тепер прислала, якщо Оксана не схоче зарахувати їх за свою пайку. Зрештою, мені вигодніше було б віддати їх у січні або тоді, як виясняться мої діла з Єгиптом, а тепер мені поки що таки важно, що я поплачу найважніші довги і хоч 3—4 місяці (незалежно від Єгипту) можу не думати про ті вічні грошові клопоти. Наші справи тутешні не поправляються.^Пе-реїзд у донські сторони «розійшовся, як заячий жир», бо теє місце в Таганрогу, на яке важив Кльоня, вже віддане іншому, а про самого Кльоню постановлено тільки «иметь в виду», се майже те саме, що «сделаю все, что от ме-ня зависит»... Еті Якби не оці наші прокляті туберкульозе, що з’їдають нам і гроші, і силу, то я б уже давно визволила Кльоню з сеї неволі, а так мушу тільки пасивно дивитись, як він губить силу і калічить душу хто зна для чийого добра... Ну, та про се нема толку говорити.

Журналів від тебе я не одержувала, та, певне, тобі ніколи було їх вислати. «Історію» Єфремова я вже маю — з написом від Михайла, я дякувала Михайлові через маму за книжку і за напис, та не знаю, чи мама йому те переказала, бо, може, він і не був уже тоді в Києві. Тепер у мене прохання до тебе і до нього: якщо були які рецензії де на «Лісову пісню» або, може, будуть на «Камінного господаря», то, будьте добрі, зберіть їх для мене. Про «Камінного господаря» я питала думки у мами і Люді, посилаючи його, але вони обидві ніяк не обізвались на питання. Може, ся річ вийшла дуже невдалою і вони промовчали, не хотячи «огорчати» мене, але ж краще почути осуд про рукопис і здержатись від друкування, ніж видрукувати невдалу річ та ще з такою відповідальною темою! Се ж неслава не стільки для мене, а для нашої літератури взагалі,— скажуть: «Ну вже розігнались хохли з Дон Жуаном, за 300 літ уперше, та й то недотепно...» Я сама ніколи не маю певної думки про своє писання: поки пишу, то мені здається, що варто писати (інакше кидаю), а як скінчу, то ніколи не знаю, чи варто його друкувати. Я і про «Лісову пісню» думала, що всі тільки сміятимуться з сеї «старомодної романтики», а її, здається, признано за мій chef d’oeuvre г. Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу», а ся «книжкова д#ама», мовляв Євшан,— здається, досить непомітно пройшла... «Камінний господар» мені здавався першою справжньою драмою з-під мого пера, об’єктивною, сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери,— тим часом Кльоня каже, що ся драма «нижча свого автора», хоча все-таки радив її друкувати, а мама і Людя мовчать... Чи так і всі мовчатимуть? Але ж не щодня у нас люди пишуть на такі світові теми, то, чей же, варто хоч вилаяти, я ж не просила компліментів.

Будь здорова, моя рожевая, лілейная, поцілуй Миха-лів, Оксан і маму. Як же там маються тії Оксани? Цілую тебе міцно-міцно.

Твоя Леся

P. S. Як завжди, мало не забула про важні речі. Мама думає, що через Дарданелли тепер страшно їхати. Воно страшнувато не тим, що міна зірве,— се навіть веселіше, ніж бути таки з’їденою нарешті бацилами,— а тим, що можна, так як Високович, застряти в якій-небудь азіатській дірі і тим способом прискорити перемогу тим же бацилам. Ну, та з Дарданеллами мусить хутко вияснитись чи сяк, чи так, а поки що, здається, пароходи ще ходять (з Єгипту відповіді ще нема, але ще й рано). В об’їзд па Трієст чи на Бріндізі їхати дорожче і більше вагонної тряски, може, і певиносимої тепер для мене, а головно — трудно мепі тепер прийшлось би в австрійських вагонах, зовсім не приспособлених для хворих циститом; з сього погляду мене клопоче і переїзд з Каїра до Гелуана, при устройстві якого люди зовсім забули, що то ж їздити мають головно ниркові хворі. Той переїзд іще й позаторік давався мені взнаки, а тепер я голову собі сушу, як мені його перебути. [...]

Ще раз будь здорова. J1.

244. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

23 жовтня 1912 р. Кутаїсі 10. X*

Люба Лілеєнько!

Сьогодні я одержала 380 р. від тебе і 200 від мами. Зважила їхати (коли і як, вже написала мамі). В Одесі буду як не 16, то 23 сього місяця, а виїду звідти 19-го або 26. Може, ти встигнеш мені туди написати на адресу Коміарових] про те, що я питала. Може, мені Люба що порадить. А ні, то вже якось буде. Коли Оксана має посилати мені гроші, то нехай або на Кльонине ймення посилає, або пожде моєї єгипетської адреси. Але як уже послала сюди на моє ймення, то не біда — я лишу Кльоні довіреність. З Єгипту відповіді ще не маю, але не біда, в Гелуані вже не пропаду і постараюсь не дати себе обдерти. Спасибі ще раз за твою поміч. Дорі і Микосеві я хутко напишу. Поцілуй дядину. Страх мені шкода Шишманових! Міцно цілую тебе, Михалів і всіх рідних.

Твоя Леся

245. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

10 листопада 1912 р. Стамбул 28/Х 1912, Константинополь

Любая Лілеєнько!

От «стоїмо» в Константинополі, сьогодні в 4 години по обіді їдемо далі (се запізнення на 5 годин), В Дарданеллах будемо завтра і завтра ж, як запевняють, минемо їх. Ескадри, правда, стоять тут «на страх», уже не знаю, кому — врагам, а може, й друзям? Війни звідси не чутно, але видко військо, ранених, і якось почувається пригнічений настрій міста — вечорами темрява, днями тільки діловий гомін, але ні співів, ні музики, як бувало раніше. У нас сьогодні напакувалося подорожніх, скільки могло влізти,— переважно греки, се вже втікають «на всякий случай». В моїй