Том 12 - Леся Українка
Ну, і годі поки що про сї матерії. Вже й так моїй золотій Лілеї від них досі голівка в’яне! Про іншу «матерію» можна сказати: «слава богу, нічого нового», себто t° рідко нормальна, а все більше 37,2—37,5 (вище теж рідко буває, але часом і 37,9 траплялось), найчастіше 37,4, — се, властиве, «норма» тепер. Противні ознаки циститу тепер ніколи не щезають, і не раз трудно буває не стогнати, як дуже допечуть (правда, яка се капосна, дратуюча річ?). Спина болить часто, але живіт поправився і не виробляє такого, як було зимою, хоча стан уже не такий «неуязви-МЫЙ», як був колись. Самопочуття ліпше від зимового, є деяка здатність до роботи, тільки чомусь саме в часи нормальної t° часто почуваюся так слабо, що ні до чого не можу взятись; мені якось аж дивно се. Все-таки, якби не той цистит, то було б іще незле, хоча моє життя зовсім тюремне — з хати на балкон, з балкона в хату, ото і всі «ходи», чи, точніше, «лази»... Але я вже неначе звикла так.
Чи Михайло тепер з тобою? Спитай його, чи одержав він мою посилку і яка її доля спостигла. Ти писала, чи посилати журнали й газети, то журнали прошу, а газети, може, ліпше не посилати, бо як їх прочитати одразу дуже багато, то можна зовсім запаморочитись. Ще, чи нема в тебе «Історії літератури» Єфремова, як є, то, будь ласка, пришли. Мама давно обіцяла, та вже, видно, у неї загубилась книжка, чи що.
«Злоба дня» у нас тепер — сподівання відповіді на Кльонине прохання про перехід у Донщину або на Кубань. Як справа вигорить, то матимем на 1000 р. у рік більше і, може, виліземо з клопоту, а ні, то вже знов «главоболіє» почнеться. Та либонь раніш, як восени, не виясниться справа.
Дуже мені любо, що Михальо мене не забуває. Правда, ми з ним «друзі дитинства» (як він ще був «тюсіня нене-сенька» і «вутятко леленьке»), а таких друзів треба пам’ятати. Добре, якби він мені написав листа, коли йому не дуже ліньки, бо я ж йому таки написала, хоча я й лінива (але, значить, ще не дуже, а трошки). Цілую міцно тебе, і його, і другого Михаля, коли він з вами. Пиши, як твоє здоров’я, чи минула вже халепа? Кльоня вас цілує.
Кінець серпня 1912 р. Кутаїсі
... Що вийшло, чи має вийти з сього, бо «Рідний край» я ціле літо не бачу, а з листа п[ана] ІІетруненка тільки недавно довідалась, що ти вже в Києві, в іюлі ж мала звістку, що тебе ще там не було, і я навіть не знала, куди тобі писати.
Живемо ми собі, як і перше, себто я живу трохи ліпше, ніж зимою, а трохи гірше, ніж торішнього літа (жар хоч не великий, від 37,2 до 37,7, але зате щодня, а зовсім нормальна t° буває рідким випадком); недавно було щось подібне до зимового, але не так гостро і не так довго. Кльоня давно вже «вернувся з одпуску», пересидівши його дома, бо ні на які «гори» і т. і. не стало в нас грошей, а в довги ми все ще не одважуємось залазити.
Може, сеї осені пощастить якось попасти Кльоні кудись у Донщину, се було б добре для наших фінансів, але наскільки добре для здоров’я з огляду на холодніший клімат — невідомо, ну, так же й безгрошеві малокорисне для здоров’я, то, значить, треба з двох лих вибирати принаймні «інше», коли вже одно допече. А як допече друге, то до першого завжди легко вернутись.
Феоктиста Семенівна все ще в Києві (ти се, певне, знаєш) і вже сама заслабла, так що невідомо, коли приїде.
Я недавно послала Люді всякі «матеріали» і прошу її наглядати, щоб актори не дуже «обидили» мою «Лісову пісню», але чи се в силі людській?.. Матеріали ті, певне, Людя тобі покаже, то я була б цікава знати твою думку про їх раніше видрукування їх. Міцно цілую тебе. Кльоня тебе вітає.
Твоя Леся
241. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)
З жовтня 1912 р, Кутаїсі 20. IX. 1912
Любая Лілеєнько!
Тільки що я одержала твого листа і спішуся відповісти. Дуже-дуже дякую тобі, моя золоторожевая, що ти так дбаєш за мене. Але скільки тобі клопоту зо мною! Я вже й не знаю, чим я на се заслужила... Щодо справи з Єгии-
том, то стоїть вопа так: було мені знов «предостережение», с[еб]т[о] мипулого тижня ні з того ні з сього t° кілька днів здіймалась без жадних причин від 37,7 до 38, причому нічого не боліло, крім нирок і шкури (І), а шкура боліла, мов спечена, аж одежа мені заважала. Се було ще при добрій погоді. Криза сяя зробила таке пригнітаюче враження па Кльоню, що я вже захиталася у твердості своєї постанови зостатися на зиму з ним, бо коли б не вийшло з того подвійної шкоди. Я вже на те не вважаю і йому не кажу, що кров точками виділяється щодня, що хитання t° від 36,5 до 37,5 (того самого дня) у мене тепер звичайна річ, що цистит обридає мені безперестанку,— се хоч не кидається в вічі. Але гостріших криз не можна сховати, та й сама потреба ховання томить, а може й вадить, бо от, напр[иклад] лікар радив лежати зовсім у ліжку, коли t° вища, ніж 37,5, а я не можу зважитись на се, бо знаю, що се зробить ще більше пригнітаюче враження на ті нерви, що вже й так ледве-ледве видержують усякі злигодні нашого життя.
Тим часом грошові справи наші не поліпшуються. З тим переводом у Донщину справа якось затяглася, і невідомо, коли саме те буде та чи й буде, а тутешні перспективи такі, що, може, серед зими
