Том 12 - Леся Українка

Поки що я писала собі на інші теми, «Лісову пісню» мою Ви, либонь, уже читали. Я маю за неї багато компліментів, як ще ні за яку іншу річ не мала. Чи то значить, що вона справді чогось варта, чи тільки, що вона «доступна»,— не знаю. Чую, хотять її ставити на сцені, але що з неї там вийде?.. Либонь, краще про те не думати. Се ж і єсть ота Marchendrama, що я не знала, як її назвати. Після неї я, відхорувавши, скільки належалось, написала одноактівку знов з римсько-християнським колоритом (III ст.), потім уже захворіла як слід — од різдва до великодня — на гостре запалення нирок 128, аж навіть люди перестали казати, що у мене «прекрасний вид», але таки не покаялась і оце позавчора скінчила почату вже по великодні нову річ, але яку!.. Боже, прости мене і помилуй! Я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма!) зветься «Камінний господар», бо ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі». Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу «мучить», бо писано на неї багато, а доброго написано мало, може, на те її і видумав «ворог роду людського», щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки... Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є «Дон Жуан» власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка (се, здається, вперше трапилось сій темі). Тільки про се ще ніхто з моїх знайомих не знає, крім Вас, і я прошу Вас нікому про се не казати, поки сей «Камінний господар» не вийде в друку. Нехай се буде «сюрприз» читачам і критикам. Ви бачите, я почала «ганятись за ефектами» — чи не є се ознака упадку? Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної. Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров’ям? Хоч люди і хвалять мене, говорять про «зеніт», але ж «und scheint die Sonne noch so schon, am Ende muss sie untergehn»...129 Хоча, признаюсь Вам по правді, почуття упадку у мене ще нема.

Але ось Вам трагікомічна рисочка: світові теми беру, a ABC не знаю: як треба казати по-іспанськи: Dolores чи Dolores (іспанське жіноче ймення)? Як звучить j по-іспанськи — h(r) чи (х)? Чи називають «донна» (себто «донья») і дівчат, чи тільки замужніх? От Ви, напевне, усе це знаєте, а я — «необразована»! Зрештою, се й не дивно — я самоук, а Ви професор, і я впевняю себе, що мені не сором.

Ну, і будьте здорові, дорогий товаришу. Дуже прошу — озвіться. Ваша товаришка

Л. К.

234. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

6 червня 1912 р. Кутаїсі 24/V 1912

Люба мамочко!

Сьогодні я одержала вашого великого потрійного листа, і, звичайне, то була велика втіха (хоча в Лілиному листі є та прикрість — звістка про розстрій її плану приїзду до мене). І видумала ж «біла гусь» — автомобілі, ресторани... Видно, якісь таємні закони статистики чи «економії природи» вимагають певної кількості «благо-глупостів» на кожну родину, але, звісно, «когда кто хо-чет»... І самій Дорі я з сього поводу нічого писати не буду, як і вона мені нічого не писала з поводу мого весільного «поїзду» в трамваї (хоча і се чим не 20-й вік?) і виключної невесільності весілля. Chacun a son gre 4. Важно те, що молода пара довольна і що родина Дориного чоловіка симпатична,— се останнє таки далеко не байдуже, хоч, може, вони й не житимуть укупі. A propos родини чоловіка — сьогодні Феоктиста Семенівна виїхала на який час в Київ (єсть там усякі справи), і я думаю, що вона там пробуде з місяць. Я знаю, що коли ти не хотіла досі приїхати до нас, то головно через неї, і через тс я вже й не напосідалася (хоча я певна, що вона прикрощів тобі не робила б та й взагалі в твоїй присутності гірших прикмет характеру не проявляла б), але тепер рішаюсь повторити своє і Кльонине запрошення (себто Кльоня не знає причини, чому ти не приїздиш, але ж він завжди радий побачити тебе у нас). Може б, ти якось вирвалась від своєї «тачки» на іюнь до нас? В іюні чудово їхати морем, і, може б, для твоєї ноги ся подорож не була шкодливою (залізницею їхати трудніше через многі пересадки). Поглянь серйозно на моє запрошення і напиши мені, чи ждати тебе в гості. Дивитись на моє і Кльонине пожиття тобі не буде неприємно, думаю, бо, либонь, не дуже багато подружжів через 5 літ по шлюбі живуть так, як ми, се вже кажу, «отброся лишнюю скромность».

Здоров’я моє ніби таки поліпшало проти зими, хоч усе-таки бувають всякі «пасажі». Ото в листі до п[ана] Кривишока я ним хвастала і хотіла другого дня ще більше похвастати в листі до тебе, аж тут узяла t° та й плигнула до 38° ні з того ні з сього, та й почались усякі «симптоми». А остатніми часами чогось безсоння причепилося, хоч тут, певне, винні не стільки нирки, скільки новий приступ «творчого божевілля», що дав мені нову драматичну поему, але й нове підвищення t° (сьогодні маю 37,5) та нову серію «симптомів». Просто хоч накладай на себе якийсь піст — «запрещение вина и елея», себто чорнила й паперу. Ще треба признатись: не були корисні для мого здоров’я і перетрактації з Сірим. Тепер, слава богу, я вже могла вдатися замість нього до Люді і сподіваюся, що буде вже якийсь кінець усій тій рахубі, що обридла мені до остатнього ступеня. Так і хотілося мені паписати тому діячеві: «Ой якби ж я, козаченьку, була багатенька»... Але, звісно, тоді листування наше обернулось би в скандал, а я того не люблю. Границя гречності не переступлена, і він