Том 12 - Леся Українка

навіть збирається видавати II т[ом] моїх творів (три драми), хоч і про се переговори ще не скінчені. Щодо «Лісової пісні», то я просила Людю (відповідаючи на її листа), щоб Садовський, в разі серйозних замірів ставити сю річ 130, не зміняв нічого, не списавшись зо мною,— боюся, щоб там чого не «співнили», намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя, яку сценічні «ретушери» часто переходять. Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все в ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій «стиль», а не тільки «служеб-не значення»). Якесь у мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми — я б і хотіла бачити її на сцені, і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії в бутафорію... Ну, та се ж вічна трагедія авторів!

Як там Ласочка — чи написала Миролюбову і чи починала переклад? Мене се інтересує.

Будь здорова, мамочко. Коли-то ми побачимось? Кльоні дають відпустку всього на 28 днів, і, либонь, він нікуди не поїде — нема коштів, а їхати у рідні сторони, до того ж так далеко, що на такий короткий час і не при-ходиться. Міцно цілую тебе і кланяюсь Михайлові та пану Петруненкові. Кльоня тебе вітає.

Твоя Леся

235. ДО Л. М. СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ Червень 1912 р. Кутаїсі

...Як Ви зараз же побачите по списку діячів, єсть ся не більше не менше як українська версія світової теми про Дон Жуана. «До чего дерзость хохлацкая доходит», — скаже Струве і вся чесна компанія наших «старших братів». Що се в справді дерзость з мого боку, се я й сама тям-

лю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung1 кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати...

236. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

12 липня 1912 р. Кутаїсі 29. VI. 1912

Люба мамочко!

Посилаю тобі першу половину статті «Тимоша Борей-ка», а другу половину надішлю, коли вона буде зовсім викінчена, вона-то вже й так майже викінчена, та їй бракує одного уступу, що не може бути викінчений без перегляду другого тому пісень, записаних Людкевичем (перший том у нас є, і він обговорений). Коли ти схочеш друкувати цю статтю, то, може, твоя ласка помогти нам дістати сю книжку, бо виписувати через книгарні страшенно довго (я се знаю по історії з першим томом сього ж Людкевича), та й, сказати по правді, у нас тепер особливо круто з грошима через деякі екстрені справи. Отже, точний заголовок книжки такий: «Етнографічний збірник, т. XXII. Галицько-руські народні мелодії, зібрані на фонограф Й. Роздольським, списав і зредагував Станіслав Людкевич», видання Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, коштує 6 корон. (При сім зазначую, що т. XXII відноситься до загальної нумерації всіх томів «Етнографічного збірника», а спеціально Людкевичевої праці се буде т. II, бо XXI т. «Збірника» єсть т. І Людкевича). Може, навіть де-небудь у твоїх сховах є ся книжка (хай Ласочка буде ласкава пошукати), а може, у кого в знайомих,— ми, звісно, вернемо з подякою, а як нема, то вже прошу дуже — купи нам сю книжку, а ми згодом вернемо гроші.

Тепер щодо самої статті: хто такий сей «Борейко», ти, звісно, зараз догадаєшся, але він дуже просить, щоб ти іншим свого здогаду не переказувала,— хто вгадає, той нехай знає, а «слави» в данім разі приходиться уникати... Не думай тільки, що мій почерк означає якусь

участь у самому авторстві, ні, я просто бачила, що перетомленим рукам і самий процес «ставлення літер» (Schrift-stellerei) трудний, і напосілась, що я писатиму під диктовку, але, як бачиш, писала мало, бо й з мене тепер писар не найліпший (хоча писання під диктовку — се вже найлегший з усіх родів писання). Як бачиш, писано з бідою...131 Може, се відбилось трохи й на стилі, та вже краще не дуже гладко написати, ніж зовсім не писати,— правда ж? Автор просить не викидати тих уступів, з якими ти, може, не зовсім згоджуєшся (мені, наприклад, чогось здається, що про Бігдая ти не такої лихої думки, як тут висловлено), а тільки, звісно, за тобою лишається право приміток від редакції (як ти знаєш, се право доволі широке). Я думаю, можна й не просити, щоб ти не давала сеї статті на перегляд Лисенкові, бо такі «перегляди» часто бували фатальні для перегляданого, ти се добре знаєш (наприклад, мій рукописний збірник колодяжанський так і пропав, «по сей день» у Лисенка «на перегляді»). Лисенко, може, й так буде невдоволений з сеї статті, бо там про нього не говориться, але то не для зневаги, а просто так задумана тема — молодша генерація етнографів «після Лисенка»,— а про нього прийшлось би хіба ще цілу таку статтю написати (при тому, правда, може, й не все було б компліментом, бо хто ж без гріхів? То ліпше вже не зачіпати, щоб не іритувати). Посилаємо частину для того, щоб можна було не задержувати дуже друку, а почати друкувати таки тепер, якщо ти приймеш цю статтю до «Рідного краю», а чи вона тобі придатна, се, либонь, видко і по першій частині, бо ся частина і так має цілість, хоч би з яких-небудь причин закінчення запізнилось 132. Далі буде огляд праць Людкевича і Філарета Колесси. Коли ж стаття тобі не сподобається чи здасться надто довгою або спеціальною, то автор не образиться, тільки просить не задержувати її в такім разі, а передати кудись інде (наприклад, до «Вісника»), бо, крім ширшої мети, ся стаття має і одно практичне завдання — подвигнути Філарета Колессу докінчити свою працю над думами, що він перервав найбільше, здається, через «депресію духу», викликану тим мертвим мовчанням, яким наша преса «привітала» вихід в світ його справді «многотрудної» праці. Може, тепер — хоч пізно,— прочитавши прихильну оцінку своєї роботи (добре було б, якби він не вгадав автора!), набереться він духу списати па ноти і те, що надіслано було йому з Ялти (валки з співами кобзаря Гончаренка), бо інакше валки тії миші можуть поїсти, а Гончаренка, може, досі й на світі нема, та й пропаде велика частина наших заходів марне, і буде